Оперативні заходи органів держбезпеки як складова розгортання репресій проти Православної Церкви в Українській РСР (1937–1938 рр.)

Великий терор 1937-1938 рр. став і апофеозом фізичних гонінь на Православну Церкву, її священство та вірних. Жертвами переслідувань та цілеспрямованого терору в СРСР стали десятки тисяч кліриків та сотні архієреїв Православної Церкви, велика кількість віруючих. Політичний терор поставив Церкву на межу виживання (у низці областей УРСР не залишилося жодного діючого православного храму), ставилося питання про завершення останньої «безбожної п’ятирічки». Розгортання в СРСР та Українській РСР масових політичних репресій, одним із основних об’єктів яких стало православне духовенство та віруючі (як й інші основні конфесійні групи з-поміж населення радянської України, включаючи Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), «катакомбні» протестні течії на кшталт «Істино-православної церкви» (ІПЦ), учасників інспірованих самою ж владою розкольницьких течій на зразок «обновленців» або «Лубенського розколу»).

Політика беззаконня породила розробку відповідної тактики й комплексу агентурно-оперативних заходів органів державної безпеки, спрямованих на «обґрунтування» власне каральних заходів із переслідування кліру та мирян, усунувши яких влада могла розраховувати на ліквідацію канонічного Православ’я («патріаршої» або «тихонівської» Церкви, як її іменували в службових документах) як ідейно-духовного конкурента, залякування рядових віруючих найбільш чисельної релігійної громади (станом на 1925 р. у радянській Україні діяло вісім найбільш багаточисельних єпархій РПЦ, 6453 приходів - майже 4 млн 820 тис. парафіян)[1]. До 1937 р. в УРСР виявилося закритими понад 80% храмів.

Оперативні заходи проти релігійного середовища здійснював відповідний підрозділ 4-го, секретно-політичного відділу (СПВ) Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УРСР та профільні підрозділи у регіональних органах (УНКВС). Для визначення пріоритетів та координації майбутньої масованої оперативно-службової кампанії проти релігійних конфесій особливе значення мала нарада начальників антирелігійних підрозділів (4-х відділень) СПВ УДБ обласних управлінь із керівниками 4-го відділення СПВ НКВС УСРР від 26 грудня 1935 р. У заході брали участь заступник глави НКВС УСРР З. Кацнельсон, начальник СПВ НКВС УСРР Б. Козельський та його заступник П. Рахліс. Останній виступив із доповіддю «Про завдання боротьби з церковною і сектантською контрреволюцією». У ній констатувався «значний занепад релігійності у масах населення, особливо в сільських місцевостях» і зазначалося, що із 3000 православних храмів України більшість не працює (у Чернігівській обл., зокрема, з 600 було реально відкрито до 100). Документ дає зрозуміти, що за цим процесом стояв адміністративний тиск, адже тільки за 1935 р. ВУЦВК закрив у республіці 2154 храми, утворилися цілі райони без жодної церкви.

Протестна та богослужебна реакція віруючих на порушення їхніх прав трактувалася як «значне посилення контрреволюційної активності церковників». Позбавляючи віруючих законних прав на задоволення духовних потреб, чекісти лицемірно заявляли про небезпеку церковного підпілля, «нелегальні форми роботи», діяльність «безприходського духовенства», монахів, репресованих церковників, які повернулися із заслання, біглих куркулів та інших антирадянських елементів, ремствували з приводу появи «таємних церков, за прикладом перших християн», поширення нонконформістських груп катакомбної ІПЦ. Констатувалося сполучення духовно-релігійного та власне соціального протесту, що знаходило прояв у відмові від отримання землі, паспортів, демонстративній непокорі органам влади, поширенні монархічних настроїв. Актуалізувалося завдання усунення інтеграційних тенденцій у православній конфесії та посилення розкладницької роботи, «створення й виховання кваліфікованої агентури, пристосованої до роботи в умовах глибокого підпілля», ліквідації зовнішніх церковних зв’язків, активізації закриття храмів тощо[2].

Для розуміння сутності агентурно-оперативної роботи та її співвідношення із власне репресивною діяльністю цікавим є виступ згаданого З. Кацнельсона. На його думку, апарат СПВ був зайнятий здебільшого роботою по «українській контрреволюції» й троцькістах, відтак «неприпустимо послабив увагу до церковної та сектантської контрреволюції». Відзначався занепад кваліфікації чекістів, котрі у попередні роки «знали досконало» історію, обрядовість, устрій кожної конфесії, а тепер намагаються компенсувати недостатню компетентність захопленням репресіями. Керівник спрямовував оперативний склад на пошук у релігійних громадах «класово-чужих елементів», як-от: колишніх офіцерів, поліцейських, аристократів, дворян тощо. Співробітників СПВ закликали «розпалювати внутрішню боротьбу» та сіяти ворожнечу в релігійних громадах, компрометувати їхніх лідерів, проводити «вправні комбінації» агентурного характеру, внаслідок яких особа «опинялася у безвихідному становищі та змушена була б йти на вербування»[3].

10 січня 1936 р. начальник Секретно-політичного відділу ГУДБ НКВС СРСР, комісар держбезпеки 2-го рангу Г. Молчанов підписав циркуляр «Про агентурно-оперативну роботу по церковно-сектантській контрреволюції». Документ особливий акцент робив на агентурно-оперативній розробці православного середовища для «обґрунтування» подальших репресій.

Агентурні та слідчі заходи, йшлося у документі, свідчать про «значне зростання контрреволюційної активності церковників та сектантів, ріст підпілля, відновлення організаційних зв’язків та безумовну наявність керівних центрів». Особливу стурбованість викликали єпископи та священики, які поверталися до служіння, нерідко - у «катакомбних» умовах («нелегали-професіонали», як їх називали чекісти). Їх апріорі звинувачували у небезпечній антидержавній діяльності, створенні «церковно-монархічного підпілля», що одразу надавало справам та їхнім «фігурантам» фатальне «контрреволюційне забарвлення». Приписувалося вербувати «свіжу агентуру із числа церковно-сектантських керівників», брати в оперативну розробку «всіх церковників й сектантів», що повернулися із таборів. Ставилося завдання «не залишати не репресованим жодного учасника контрреволюційного підпілля»[4].

Підготовка масштабної репресивної кампанії не випадково збіглася із розробкою адміністративно-політичного механізму повної юридичної заборони РПЦ. За дорученням Й. Сталіна, завідувач відділу керівних партійних органів ЦК ВКП(б) Г. Маленков 20 травня 1937 р. надіслав записку щодо «пожвавлення ворожої діяльності церковників». Основна пропозиція полягала в ініціюванні скасування базового нормативного документа, який регламентував діяльність релігійних об’єднань в СРСР - декрету ВЦВК від 8 квітня 1929 р. «Про релігійні об’єднання». Йшлося про необхідність «покінчити [...] з органами управління церковників». 26 травня із запискою ознайомилися члени і кандидати у члени політбюро ЦК ВКП(б), а 2 червня пропозицію окремою запискою підтримав глава НКВС СРСР М. Єжов[5].

Оперативну розробку та незаконне засудження православного кліру прискорили цілеспрямовані розпорядчі документи НКВС СРСР. Циркуляр регіональним органам держбезпеки від 27 березня 1937 р. приписував посилити агентурно-оперативну роботу по «церковниках» (як чекісти традиційно іменували саме православних віруючих). Директива ж НКВС СРСР від 8 липня 1937 р. № 24451 спрямовувала «розпочати рішучі дії щодо ліквідації церковників та прихильників сект»[6].

30 червня 1937 р. (відповідно до рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 2 червня того ж року «Про антирадянські елементи») вийшов сумнозвісний наказ № 00447 НКВС СРСР «Про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» (за яким загалом у країні стратили до 400 тис. із майже 700 тис. розстріляних за доби Великого терору 1937-1938 рр.). Наказ зараховував «осілих на селі» «церковників» (клір та церковний актив РПЦ, адже до 1937 р. в органах церковного самоврядування - «двадцятках» парафій РПЦ - перебувало до 600 тис. громадян) та «сектантів» до категорії ворожих антирадянських елементів, «зачинщиків» політичних злочинів та диверсійних актів. Віддавалася команда приступити з 5 серпня 1937 р. до операції із репресування зазначених у наказі категорій громадян. До прошарків населення, які мали зазнати переслідувань, зарахували й «найбільш активні антирадянські елементи» із числа «церковників», які на той час перебували у таборах.

У 1937 р. активізувалося репресування православного кліру. За сфабрикованими звинуваченнями і новими справами, доносами табірної агентури, священнослужителі проходили за «роз-стрільними» статтями. Лише у серпні-листопаді 1937 р. загалом у СРСР затримали 166 архієреїв, 9116 священників (репресували з них 4629), 2173 монахів (934) РПЦ, тисячі мирян. Водночас на практиці політичному насильству піддали значно ширше коло священнослужителів та мирян, котрі перебували на волі, у тому числі - через наполегливі вимоги керівників територіальних партійних органів, котрі просили ЦК ВКП(б), у майже третині звернень, додати до «контингенту» потенційних жертв і священнослужителів усіх основних релігійних течій[7].

У практику інспірування справ проти священнослужителів увійшли відповідні штучні конструкції-звинувачення, як, наприклад, «церковно-монархічне підпілля» (ЦМП), при всій умовності й штучності цього терміну, його зміст відображав поширені серед частини кліру та мирян (особливо - опозиційно-протестних течій по типу ІПЦ[8]), монархічне-реставраторські та антикомуністичні погляди, що зараховувало їх носіїв до категорії небезпечних політичних противників влади. Сам термін «ЦМП» поєднував функції як ідеологеми, так і «продуктивного» стандартного звинувачення.

Як приклад «реєстру» фальшивих звинувачень, промовистою є директива наркома внутрішніх справ УРСР І. Леплевського начальникам обласних УНКВС від 19 серпня 1937 р. № 2391 «Про агентурно-оперативну роботу по церковниках і сектантах» щодо «викриття» чекістами у Києві «керівного центра» «підпільної фашистської організації тихонівців». В її основу поклали зібрані позазаконними методами «свідчення» архієпископа Волинського і Житомирського Філарета (Лінчевського, розстріляного 27 листопада 1937 р.). Фігурантів справи звинувачували у намірах творення в СРСР «держави фашистського типу», підготовці кадрів повстансько-терористичної боротьби під час війни, творенні своїх позицій в органах радянської влади та насадженні мережі нелегальних організацій, шпигунстві на користь Німеччини та контактах з її консульством, а також у спробах інспірувати «масовий антирадянський рух за відновлення закритих церков».

Великий терор значно прискорив репресії проти православних та представників інших конфесій. Якщо за 1936 - перший квартал 1937 рр. в УСРР арештували 298 та засудили з них 260 представників «церковно-сектантської контрреволюції» (у т. ч. 24 священнослужителів, 6 монахів та 54 мирян РПЦ), то у січні-листопаді 1937 р. лише у низці областей арештували представників кліру та мирян РПЦ: по Київській області - 602; Харківській - 690; Донецькій - 299; Одеській - 471 (для порівняння - загалом за цей період в Українській РСР піддали репресіям за релігійною ознакою 5388 громадян)[9].

В основу розправи з духовенством, активними віруючими, учасниками органів церковного самоврядування тощо покладалися численні агентурно-оперативні розробки, котрі велися в умовах політично санкціонованого правового нігілізму та дозволу на застосування тортур і різноманітного пресингу жертв оперативними працівниками з низьким професійним та моральним рівнем. Так, у СПВ Полтавського УНКВС, йшлося у документі, «більшість співробітників» по церковній лінії «є людьми недостатньо грамотними і у вузькому, і в широкому значенні цього слова», не мають «політичного і чекістського кругозору»[10].

Окрім донесень відповідним чином проінструктованої агентури, застосовувалися доноси на канонічний клір від учасників інспірованих органами ОДПУ-НКВС у 1920-х рр. обновленського, «лубенського», «григоріанського» розколів, здобуті під тортурами й морально-психологічними пресингом «свідчення» фігурантів інших кримінальних справ. Показовим зразком подібних розробок та сфабрикованих звинувачень слугує доповідь «щодо церковній контрреволюції» Дніпропетровського УНКВС за друге півріччя 1937 р. Православну конфесію трактували як «яскраво виражену організацію фашистського типу, яка не гребує жодними засобами в боротьбі з Радянською владою».

Майбутнього Патріарха Сергія (Страгородського) оголошували «пов’язаним з фашистськими колами Японії, Німеччини, Польщі й Литви». Екзарха України, митрополита Костянтина (Дьякова, помер під слідством у листопаді 1937 р.[11]) - «керівником контрреволюційної організації церковників на Україні, який підтримує зв’язок із закордонними фашистськими колами» через польське та німецьке консульства у Києві[12].

Певні підсумки репресивної діяльності (січень-жовтень 1937 р., цей період охоплює і розгортання Великого терору з серпня 1937 р.) проти православних кліриків і віруючих підбивалися у доповідній записці Київського управління НКВС (в Києві та Київській області тоді проживало майже 7 млн осіб, адже область охоплювала території сучасних Київської, Черкаської, Житомирської обл.) під назвою «Про результати агентурно-оперативної роботи по церковниках і сектантах» (29 жовтня 1937 р.)[13]. Документ наголошував, що активізація громадської діяльності православних у зв’язку з ухваленням нової Конституції СРСР викликала необхідність нанесення «оперативного удару». Його результатом став арешт Київським УНКВС 723 громадян і засудження 627 з них. Сюди зарахували 275 «попів різних орієнтацій», 199 «церковників і ченців», 249 сектантів.

Органами НКВС велося 67 групових справ на 362 осіб (з них «церковників» - 193). Фразеологія чекістів не дозволяє точно визначити власне православний сегмент серед жертв переслідувань. До нього також можна зарахувати і низку справ на «краснодраконівські» нонконформістські групи (оперативні справи Київського УНКВС «Богомол», «Погромники», «Підготовка» та ін.).

Серед справ на православне духовенство - розробка «Тихонівці» (9 священників РПЦ в Смілі й окрузі, засуджені позасудовою «трійкою» до різних термінів ув’язнення в таборах), розробка на групу у Василькові (8 ієреїв), справа «Однодумці» на 12 священників Звенигородського району, на групу з 6 «безприходних попів» у Золотоніському районі (на чолі зі священником Іваном Волковим, всі засуджені «трійкою» до розстрілу), агентурна розробка «Церковники» (Ярунський район, 6 священників, засуджені до розстрілів і таборів), група священника Смолевича у Баранівському районі Житомирщини (5 священників засуджено до розстрілу і кілька - до 10 років таборів), а також низка інших розробок на «церковників» (активних віруючих і «колишніх куркулів»).

Серед звинувачень, висунутих священникам (крім традиційної антирадянської агітації і пропаганди), можна зустріти сфабриковані чекістами «підготовку терористичних актів», «антирадянських збройних повстань» з метою повалення радянської влади, створення «повстанських угруповань», шкідництво у колгоспах, «контрреволюційні проповіді», симпатії до фашистських режимів, поширення чуток про майбутню поразку у війні. Зрозуміло, що багато репресованих кліриків і мирян висловлювали обурення наступом на Церкву, насадженням безбожництва, погіршенням становища священнослужителів. Серед особливо «контрреволюційних» наводилося висловлювання розстріляного священника Смолевича: «Своїх дітей ми повинні виховувати в релігійному дусі і робити з них патріотів Церкви, тому що рад[янська]влада своїм вихованням робить з дітей варварів».

У згаданому документі Київського УНКВС розглядалися і кримінальні справи на низку протестантських організацій, осередки «мальованців», «сіоністів», «іоаннітів», «хлистів». Окремо виділялися православні-«тихонівці» («найбільш масова і стійка релігійна течія» в Українській РСР), що мала на той час 169 храмів і 510 діючих священників, з них старше 50 років - 62%, 40-50 років - 24%.

Православне середовище, повідомляли чекісти, відреагувало на переслідування і закриття храмів появою значної кількості таємно здійснюючих обряди «бродячих попів і ченців», «пророків», «старців», «мандрівників», «юродивих», залученням до богослужінь жінок («матінок», «богородиць», «стариць») тощо. Зменшення кількості храмів, відзначали чекісти, не придушувало релігійних почуттів людей, хоча і змушувало мирян долати до діючих храмів інколи до 50-100 км. Констатувалося збільшення кількості парафіян і зростання доходів діючих храмів - зокрема, «кафедральна Покровська церква на Солом’янці» у Києві за 1936 р. офіційно отримала 125 тис. руб., до 60 тис. одержав за треби клір (12 чол.), що дозволило налагодити виплату зарплатні і матеріальної допомоги[14].

Оскільки документи НКВС довоєнного періоду збереглися фрагментарно, інтерес становить звіт (12 січня 1938 р.) на адресу очільника НКВС СРСР М. Єжова про діяльність Полтавського УНКВС за період з 5 жовтня 1937 до 10 січня 1938 рр.[15] Як зазначається у документі, за цей час в області заарештовано 9098 громадян (з них 3400 - за «куркульської операції»), вже засуджено 6530, у т. ч. позасудовою «трійкою» по «куркульської операції» - 1200 осіб до розстрілу і 2200 - «за другою категорією» (8-10 років таборів). З них заарештовано «церковно-сектантського елемента» 443 осіб, засуджено - 329. «Викрито» дві церковні «контрреволюційні організації» (25 ос.) та 34 групи (124 віруючих).

Як приклад наводилася «контрреволюційна церковна організація» Ново-Георгіївського району «на чолі» з благочинним Карюковим, створена, нібито, за розпорядженням архієпископа Полтавського Ніколая (Пірського, 1857-1935). До неї зарахували 8 осіб - колишніх «куркулів, повстанців, поліцейських і політбандитів», таким чином, склад подібних «груп» наочно демонструє технологію і соціальну спрямованість фабрикації «церковних» агентурно-оперативних справ.

У створенні подібної «церковної організації» звинуватили полтавського священника Сильвестра Скрипника - племінника голови Директорії УНР Симона Петлюри. З ним заарештували і двох сестер Головного отамана військ УНР - Марину і Феодосію. В їхньому будинку у Полтаві, доповідав начальник УНКВС Я. Петерс, проводилися «контрреволюційні збіговиська» і велася націоналістична пропаганда, а сам отець Сильвестр підтримував листування з братом - Степаном Скрипником, який проживав у Польщі (з травня 1942 р. - єпископ УАПЦ Мстислав). Заарештованих розстріляли за вироком «трійки» від 17-19 листопада 1937 р.

Паралельно органи держбезпеки вели жорстоку ліквідацію своїх «чад» по насадженню (в 1920-х рр.) «обновленського», «лубенського» та інших розколів з метою знищення канонічного Православ’я. З кінця 1935 р. розгорнулися масові арешти «єпископату», духовенства, активних мирян обновленської церкви (до 1927 р. вона мала в СРСР 16% від загального числа православних парафій, в УРСР до 1937 р. - близько 200 приходів), включаючи раніше використаних в оперативних розробках конфідентів органів держбезпеки. З 49 правлячих обновленських «архієреїв» 31 перебував тоді на спокої, в цілому ж до 1938 р. уціліла лише третина з них[16].

29 жовтня 1937 р. заарештували як «керівника антирадянської фашистської організації церковників» першого ієрарха УАПЦ Василя Липківського[17]. 27 листопада 1937 р. після недовгого слідства, на підставі «свідчень» інших осіб, він був розстріляний.

З єпископату УАПЦ чекісти конструювали всеукраїнську «фашистську організацію» з великою кількістю «філій». Цим, зокрема, займався начальник секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Данило Лифар, котрий відповідним чином допитував останнього очільника УАПЦ, архієпископа Київського Володимира Самборського (який намагався домогтися від влади дозволу на створення «Української православної церкви») і архієпископа Юрія (Міхновського)[18].

Спочатку заарештували згаданих ієрархів, а 5 серпня 1937 р. глава НКВС УРСР І. Леплевский наказав начальнику Київського УНКВС провести арешти майже 25 осіб у справі «української фашистської організації церковників», викритих «свідченнями ряду колишніх єпископів» УАПЦ[19]. За задумом чекістів, згадані особи, а також архієпископ Микола Карабіневич (розстріляний 8 січня 1938 р.), низка священників-автокефалів «планували, отримавши директиву від німецького консульства», налагодити роботу з просування своїх однодумців із «фашистської організації» до складу Рад на виборах на основі нової Конституції 1936 р.[20]

Всього ж по оперативній справі «Духовні» Київського УНКВС УРСР на «українську фашистську організацію церковників», нібито створену в 1934 р. на квартирі згаданого Ю. Міхновского, заарештували 30 осіб. Їм ставилися у провину спроби протягнути антирадянські елементи на виборах до Рад, шпигунство на користь Німеччини, прагнення до відтворення УАПЦ як «легальної бази для націоналістичної роботи», а також наміри організувати з «націоналістичної молоді» повстансько-диверсійні формування для дестабілізації тилу Червоної Армії в випадку війни[21].

Загалом у 1937 р. в Українській РСР органи НКВС притягли до кримінальної відповідальності за «політичними» статтями Кримінального кодексу УРСР 159 708 осіб (за Всесоюзним переписом населення 1937 р. в УРСР проживало 28 млн 387 тис. осіб). Найвищий відсоток «служителів культу» серед заарештованих припав на аграрні області - столичну Київську область - 4,4% (941 людини), Полтавську (відповідно, 6,5% і 361), Вінницьку (5,3% і 896), Житомирську (3,7% і 540), Одеську (3,6% і 452), а також Молдавську АРСР у складі України (5,6% і 257). Значно меншим був відсоток в індустріальних регіонах - Донецькій (2,5%), Дніпропетровській (1%), Харківській (0,7%) областях. У середньому по областях Української РСР серед заарештованих у 1937 р частка священнослужителів становила 3%[22].

Репресії проти православних віруючих здійснювалися у рамках політики державного атеїзму, і каталізувалися загальним переходом до масованого застосування державного терору за централізованими політичними рішеннями, в рамках відповідних кампаній та «операцій».

Репресіям як таким, як правило, передували агентурно-оперативні розробки (групові літерні розробки, заведення персональних справ-формулярів тощо), котрі могли тривати і достатньо довгий час. Фабрикувалася фабула майбутньої кримінальної справи, в центрі якої поставали фальшиві звинувачення у підготовці злочинів проти безпеки держави та чинного політичного ладу, співробітництві з іноземними спецслужбами, підготовці терористичних дій, у сепаратизмі, націоналізмі, солідарності із фашистською ідеологією тощо. Відповідні матеріали фабрикувалися оперативниками з урахуванням загальної змістовної лінії репресивних кампаній, та за допомогою агентури (у т. ч. із релігійного середовища), а також «здобувалися» шляхом незаконного примушення підслідних до подання брехливих свідчень та згоди на підтвердження інсинуацій співробітників НКВС.

Після арешту тривали слідчі дії, які вели самі оперативні працівники, звинувачення могли «корегуватися» відповідно до політичних настанов й сценаріїв розгортання самих репресивних кампаній. Широко застосовувався морально-психологічний тиск, фізичний вплив. Методи ведення сфабрикованих справ та характер висунутих звинувачень залишали жертвам незначні шанси на виживання.