До питання про вбивство Київського митрополита Володимира (Богоявленського) в 1918 р.

З вбивства Київського митрополита Володимира (Богоявленського), скоєного 25 січня (7 лютого за н. ст.) 1918 року після захоплення після захоплення столиці молодої незалежної Української держави військами Червоної армії, почався новий етап в історії Православної Церкви. З цієї події починається період небувалих гонінь на віру, репресій і знищення духовенства «як класу». Страта Київського митрополита Володимира серед єпископату була першою. Згодом страти і репресії ієрархів, духовенства і віруючих, яким вже надавалась видимість «соціалістичної законності» і судових рішень, стануть масовими. Але на той момент для суспільної свідомості це був нечуваний злочин, тим більше, що скоєний він був без суду і слідства.

До цього дня так і не названі прямі винуватці і виконавці цього злочину. У вирі революційної вакханалії і громадянської війни він так і залишився нерозкритим. Це в свою чергу породило чимало чуток і міфів навколо загадкового вбивства Київського митрополита. Самі більшовики, бажаючи відмежуватися від цієї безглуздої страти, намагалися перекласти провину на невідомих грабіжників-злочинців і анархістів[1]. Крім того, висловлювалися версії, що в смерті митрополита винні самі лаврські ченці. Інші перекладали провину на прихильників українського руху і церковної автокефалії[2].

Іл. 1. Свшмч. Володимир (Богоявленський), Митрополит Київський і Галицький

Уже після вигнання з Києва більшовиків за фактом вбивства сщмч. Володимира кілька разів створювалися слідчі комісії, але вони так і не змогли довести справу до кінця. А згодом, коли остаточно встановився в Україні радянський режим, звісно, була закрита сама можливість проведення слідства і пошуку винних. Надалі розстріли духовенства та архієреїв вже отримали зовнішню форму «законності», а їх масовість і регулярність затьмарили собою всі попередні злочини перших років революції.

При аналізі будь-якої події не можна розглядати її у відриві від історичного контексту. Тому і сам факт вбивства митр. Володимира неможливо відокремити від усієї сукупності подій, пов’язаних як з Жовтневим переворотом 1917 року, так і збройним захопленням Києва більшовицькими військами Муравйова в лютому 1918 р. Без цього картина буде залишатися неповною, а, значить, не вдасться зрозуміти причини і мотиви злочину.

Як відомо, створена більшовиками в січні 1918 року т. зв. «Робітничо-селянська Червона армія» (РСЧА, рос. - РККА)[3] на стадії створення представляла собою часто розрізнені добровольчі загони, угруповання і банди, де знайшли собі притулок не тільки більшовики, але і есери, анархісти, безпартійні солдати і матроси, дезертири і навіть відверті кримінальні елементи. Відомо чимало випадків, коли цілі банди кримінальників, щоб легітимізувати своє становище, приєднувались до РККА, легально здійснюючи під її прапорами погроми, грабунки і вбивства.

Все це відкривало перед авантюристами всіх мастей небачені перспективи, що і привернуло багатьох з них до лав Червоної армії. Одним з них був колишній селянин Костромської губернії Михайло Муравйов, який дослужився на фронтах Першої світової до звання капітана, а після Лютневої революції вислужився перед Тимчасовим урядом і отримав звання підполковника. Бувши лівим есером, він під час Жовтневого перевороту швидко зрозумів, куди дме вітер, і своєчасно запропонував більшовикам свої послуги як досвідчений військовий. І дуже швидко за їхньої допомоги зробив собі блискучу кар’єру. Уже в грудні 1917 року він більшовиками призначений начальником штабу наркома по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії, а в січні 1918 року — командувачем групи військ на Київському напрямку[4].

Іл. 2. Революційний «Батальйон смерті» М. Муравйова, сформований після Лютневої революції 1917 р. Офіцер праворуч – М. А. Муравйов, призначений Тимчасовим урядом головою Центрвиконкому з формування революційної армії з добровольців тилу. Після Жовтневого перевороту більшовиками призначений начальником штабу Південної групи військ і командувачем групи військ на Київському напрямку

З ім’ям цієї людини пов’язані масові криваві злочини в Києві в лютому 1918 року. Прославившись небувалою жорстокістю під час військових операцій на Сході України (і, зокрема, під Крутами), Муравйов на чолі своєї революційної армії, яку навіть самі більшовики потім із соромом називали «муравйовськими бандами», 5-8 лютого (23-26 січня за ст. ст.) 1918 року, після того як кілька діб не припинялися артобстріли Києва, захоплює місто.

Всього трохи більше трьох тижнів Муравйов панував в Києві. Однак, згідно з численними спогадами очевидців, цей період для киян перетворився на справжнє пекло і нагадував сцени з апокаліпсису. На три дні Муравйов віддав місто на повне і безкарне розграбування червоноармійцям. Столиця України в буквальному сенсі занурилася в морок грабежів, погромів, насильства і масових вбивств. За різними відомостями, число жертв червоного терору в Києві за ці дні склало від 2500 до 5000 осіб[5]. Як згадував згодом гетьман П. Скоропадський, «в одному Києві було перебито близько трьох тисяч офіцерів. Багатьох мучили. Це було суцільне пекло. Незважаючи на моє бажання точно знати, вже в часи гетьманату, цифру розстріляних офіцерів і мирних мешканців, я не зміг встановити її. У всякому разі, потрібно рахувати тисячами»[6].

Збереглося безліч свідчень очевидців, які розповідають про жахіття, що творили в Києві в лютому 1918 р. банди Муравйова, які захопили місто[7]. Ці свідчення достатньо висвітлені в літературі[8], тому не будемо на них зосереджуватись у цій статті.

Оскільки свідчення противників радянської влади в оцінках червоного терору можуть бути сприйняті як тенденційні, ми звернемося тут лише до свідчень самих більшовиків.

Що стосується вбивства митр. Володимира, то одразу після його скоєння було проведено розслідування, яким займався комендант Лаври В. С. Сергєєв[9]. Після вигнання з Києва більшовиків було проведено кілька незалежних розслідувань: слідчою комісією Центральної Ради (слідчий Новоселецький), слідчою комісією гетьманського уряду П. Скоропадського (слідчі Миляшкевич та Лучицький)[10]. Важливі відомості у справі про вбивство митр. Володимира були зібрані контррозвідкою Київської офіцерської добровольчої дружини, створеної в кінці 1918 р. при гетьманському уряді[11].

Також намагались збирати свідчення про вбивство митрополита слідча комісія Києво-Печерської Лаври[12], слідча група Всеукраїнського Православного Церковного Собору (створена 6/19 липня 1918 р.)[13], слідча група Всеросійського Помісного Собору (створена 14/27 лютого 1918 р.)[14], а також окремо було проведено незалежне громадське розслідування слідчим Чертком[15]. Додаткові свідчення збирав і колишній член Держдуми Росії А. Савенко[16].

Більшість з тих матеріалів, що збереглися до наших днів, були досліджені В. Ульяновським та іншими[17]. Про сумну долю не збережених матеріалів слідства повідомляє у своїх спогадах професор-правник І. М. Никодимов (справжнє прізвище Шумилін; 1895-1977)[18]. 

Наведені нижче свідчення взяті з матеріалів Слідчого відділу Комісаріату публічного звинувачення РРФСР у справі М. А. Муравйова за 1918 р.

Більша частина матеріалів цієї справи була оприлюднена в 2001 р. у книзі В.А. Гриневич та Л.В. Гриневич[19]. Документи цієї справи надають можливість зрозуміти, які настрої і порядки панували тоді в захопленому більшовиками місті і які могли бути мотиви вбивства митрополита Володимира. Тому дозволимо собі процитувати частину з них в більш розгорнутому вигляді.

Так член комітету Першої революційної армії Єфим Лапідус так описував лютневі події в Києві:

«Солдаты и красногвардейцы приводили часто арестованных в штаб Муравьева и Егорова для разбора виновности арестованных. Муравьев, а за ним и Егоров (командующий Первой армией) неоднократно говорили:  “На какую ... мать вы их сюда водите, не знаете где “штаб Духонина”? Туда и отправлять всех без всяких допросов!»

“Штабом Духонина” называлось более или менее укромное место и даже где попало, где расстреливали виновных и невиновных, кто только попадался в руки. Иначе говоря, в “штаб Духонина” означало “расстрелять”.

Часть малосознательных развращенных красногвардейцев и солдат пользовалась безнаказанностью и даже поощряемостью [командования], и расстреливала всех встречных и поперечных /…/ Ни одного раза Муравьев, зная все, не позаботился издать приказ о прекращении подобных явлений. Наоборот, разъезжая на автомобиле, он обращался к революционным войскам с горячими призывами: “Будьте беспощадны, главное – будьте беспощадны, никому пощады не давайте!”

/…/ Грабежи дошли до невероятных размеров, грабить начали все, за исключением самой небольшой части сознательных. И это не только не наказывалось, но Муравьев часто повторял: “Все – ваше, берите все, отдайте им все” и т.д. /…/  Все квартиры по Александровской улице до Крещатика были разграблены /…/ Деятельность Муравьева привела армию в полное разложение и превратила ее в банду расстреливателей и грабителей»[20].

Товариш голови комітету Першої революційної армії С. Коптєлов, описуючи безчинства в місті, повідомляв:

«Начался расстрел в Киеве [...] Муравьевский порядок расстрела был такой. Ведут красногвардейцы 4 или 5 человек (водили разное количество) на открытое место, расстреливают, и тут же снимают [с убитых] сапоги, выворачивают карманы. Лежит человек 30 расстрелянных, и все разутые и раздетые. Расстрелы стали переходить в личные интересы: убьёт, снимет часы, или вроде того»[21].

Також і секретар армійського комітету Першої революційної армії Люсіль Цвангер відзначала:

«Добрались до Киева... Действительно, жителей Муравьев не жалел. В “штаб Духонина” отправлялись и виновные и невиновные как Муравьевым, так и Ремневым, и всеми, кто бы ни пожелал, это не возбранялось, и даже наоборот, считалось особым молодечеством /…/ В общем, грабили, пили, расстреливали без зазрения совести»[22].

Ще один представник Першої революційної армії П. Барс уточнює:

«Сейчас же после взятия города начался грабеж, для приостановки которого никакие меры не предпринимались, так как всякие “штабы” и “командиры” принимали самое деятельное участие в нем»[23].

Інший очевидець, член Київського штабу Червоної гвардії І. Тягай, свідчив:

«Террор проводился по всей жестокости, какая только может быть. Некоторые улицы были завалены трупами убитых гайдамаков, офицеров, вильных казаков, а также и случайных прохожих. Несколько дней они оставались неубранными. Расстреливали и невиновных потому, что обыкновенно расстрелы производили пьяные матросы и солдаты армии Ремнева по приказанию пьяных начальников. Начальники штабов и коменданты менялись ежедневно и часто даже по несколько раз в сутки. Я был свидетелем расстрела одного врача на Бессарабке /…/ Мне, состоявшему тогда членом К[иевского]шт[аба] кр[асной] гвардии, приходилось быть свидетелем беспрерывного пьяного разгула и бесчинств красногвардейцев отр[ядов] Ремнева, Муравьева и др. Занимались они реквизициями, арестами, расстрелами /.../ Замечу еще, что ими же был создан штаб в гост[иннице] “Савой”, Крещ[атик], 38. Штаб этот занимался исключительно грабежами и пьянством. Это объясняется также и тем, что туда присылались темные элементы: уголов[ные] преступники, которых выпустили из тюрем»[24].

За словами члена комітету Першої революційної армії С. І. Моїсеєва:

«В дворцовом саду, который был назван “штабом Духонина”, расстреливалось очень много людей без всякого основания. Расстрелы были предоставлены на усмотрение самих красногвардейцев. Расстреливались и солдаты, вышедшие из госпиталей без удостоверений. Едва не были расстреляны два офицера-большевика, и только случайность спасла их /…/ Все трупы были раздеты и все снятое с них тут же делилось между расстреливавшими на глазах у толпы. Когда на место расстрела приехал Муравьев и увидел, что его окружает толпа озверевших красногвардейцев с награбленным имуществом, он ничего не говорил о том, чтобы не грабили, а призывал к дальнейшим расстрелам, говоря, что, прежде всего и главное, нужно быть беспощадным»[25].

Співробітниця політвідділу Першої революційної армії Н. А. Лісовська повідомляла:

«Киев потонул в крови. Расстреливались все, имевшие на руках красные билеты Центральной Р[ады] /…/ Но помимо убитых с “данными” расстреливались массы невинных людей. Уничтожение буржуазии понималось широко. “Зачем ты привел ко мне эту сволочь? Убей его!” – говорит Муравьев красногвардейцу, приведшему солдата без документа. А без документа были почти все /…/

Кроме расстрелов, Муравьев везде с собою приносил дух грабежа, мародерства, потакал пьянству. В Киеве я не видела ни одного расстрелянного одетого. Известны случаи расстрела буржуя из-за пальто. И все это заранее обещал Муравйов: “Киев будет ваш”... Такова картина той гнили, разложения, которые воцарились в социалистических войсках»[26].

За свідченням комісара станції Київ-П Товарна Ф. Вишневського, «в самом Киеве были расстрелы за то, что у прохожих оказывались руки чистыми /…/  Расстреливались прохожие белоручки» [27].

Звернемо увагу, все це свідчення не «білогвардійців» або «українських буржуазних націоналістів», але відповідальних більшовицьких діячів, і до того ж прямих свідків і співучасників більшовицьких злочинів.

Ми свідомо зупинилися на цих подробицях, щоб можна було уявити, що ж насправді відбувалося по всьому Києву в дні, коли було скоєно вбивство митрополита Володимира.

Зауважимо, що сам Муравйов, виправдовуючись в Москві перед слідчою комісією, не заперечив фактів кривавого терору, насильства і грабежів в Києві. Всю провину за скоєні злочини він, в характерній для нього манері, намагався перекласти на інших, зокрема на «несвідомі солдатські маси», які неправильно зрозуміли його заклики і сенс соціальної революції і боротьби. Як зазначає Муравйов у своїх свідченнях:

«Я не полагал, что солдаты, рекрутировавшиеся из сознательных рабочих Москвы, могут понять меня буквально. Я говорил, используя риторический прием. Я не предлагал грабить, т.к. сам выступал всегда против грабежей /…/ Массовые расстрелы производились 26 января, причем я приказал, чтобы все случаи рассматривались штабом Ремнева, но войска мстили и вошли в такой азарт, что остановить их не было никакой возможности. Солдаты так озверели, что 26 янв[аря], когда я, было, воспротивился их расстрелам, один из солдат крикнул на меня, чтобы я не разговаривал и хотел меня прикончить»[28].

Муравйов стверджує, що йому важко було керувати різнорідними масами розгнузданих загонів червоноармійців і деморалізованих солдатів. Про регулярні частини, які входили до його армії, Муравйов так писав Антонову-Овсієнку: «Начиная с командующего армией и кончая солдатами – полная распущенность»[29], тому, як він наголошував у листі до Ульянова-Леніна, «приходится много бороться с регулярными войсками, которые страдают страшной болезнью – реквизицией и самочинными обысками /…/ Все мы измучились с этим явлением, позорящим революцию»[30].

Визнаючи факти злочинної поведінки своїх військ, Муравйов тут же намагається всю провину перекласти на підлість «підступних ворожих контрреволюційних сил»: «С приходом наших войск в к[акой]-либо город в войсках начинались грабежи и пьянство /…/ Это было дело рук контрреволюционеров, дабы дискредитировать советские войска» [31], – виправдовувався головком.

Проте чи дійсно Муравйов був невинний у всіх безчинствах, погромах, розстрілах і грабунках, які коїла його армія?

Звернемося до документів, підписаних самим Муравйовим. Так при взятті Києва 4 лютого в наказі № 9 він від своїх «революційних армій» вимагає:

«После того, как будет окончательно занят Киев /…/ приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции»[32].

Що це, як не наказ до здійснення тих дій, що були описані вище в показаннях самих більшовиків? Натхненна такими наказами головнокомандувача, чи могла різнорідна маса розагітованого більшовиками і озброєного ними люмпенізованого наброду, вриваючись до Києва, діяти інакше?

Процитуємо ще низку документів. В одній із своїх доповідей Муравйов так описував штурм Києва: «Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам»[33]. Пізніше Муравйов писав в одному із своїх закликів: «Мы идем с огнем и мечом, устанавливаем советскую власть... Я занял город, бил по дворцам и церквам, по попам, по монахам, никому не давал пощады! 28-го января дума (Киева) просила перемирия. В ответ я велел бить химическими удушливыми газами. Сотни генералов, может и тысячи были убиты беспощадно. Так мы мстили. Мы были бы в состоянии удержать взрыв мести, но не надо было этого, так как наш лозунг быть беспощадным!»[34]

Як бачимо, ці слова Муравйова самі говорять за себе.

Звернемося до ще одних свідчень. Секретар армійського комітету Першої революційної армії Люсіль Цвангер повідомляє:

«На станции Бахмач до взятия Киева мною была услышана речь Муравьева приблизительно следующего содержания: “Товарищи! Я знаю, что многие из вас устали, но не долго вам работать. Наша задача взять Киев, и тогда вы сможете возвратиться домой. Много вам пришлось страдать, но они кровью ответят за все ваши страдания. Мы им покажем, дайте только добраться до Киева. Если нужно будет – не постою ни перед чем: камня на камне не оставлю в Киеве. Жителей [не] жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Мы им покажем. Нечего бояться кровопускания. Кто не с нами, тот против нас. Вы, доблестные товарищи, вы мне поможете взять Киев, а там вы будете вознаграждены”»[35].

Інший очевидець, член комітету Першої революційної армії С. І. Моїсеєв, свідчив:

«Помню случай, когда он [Муравьев] в экстазе говорил о том, как он займет Киев: “Знаете, как я буду брать Киев? Я возьму анархистов, дам им бомбы, кинжалы, они войдут в Киев ночью, будут всех резать, все взрывать. А на утро я отдам приказ, и все заводы будут работать, весь город будет жить тихой жизнью, все будут поражены”»[36].

У світлі всіх цих подій відомі факти вбивства Київського митрополита Володимира (Богоявленського), поєднаного з грабунком, а потім і наругою над тілом убитого, вписуються в цілісну картину «київського апокаліпсису» січня-лютого 1918 року. Фактично, цей злочин за цинізмом і жорстокістю нічим не відрізнявся від сотень і тисяч інших, скоєних в ці дні в Києві. Єдина відмінність була в тому, що на цей раз був пограбований і вбитий не офіцер або «буржуй», а літній і беззахисний архієрей. До цього вже траплялися непоодинокі факти пограбувань храмів і навіть розстрілів деяких священиків. Однак щодо ієрархів Церкви це був перший випадок. І в цьому скоєний злочин був безпрецедентним, викликавши широкий резонанс не тільки в Києві, а й в Москві і в усьому світі.

Іл. 3. Посмертна фотографія священномученика Володимира (Богоявленського), Києво-Печерська Лавра, 1918 р.

Після заняття лаврських висот військами Муравйова на території Києво-Печерської Лаври був розміщений штаб Другої революційної армії Рейнгольда Берзіна. Саме звідси, з Лаври, 25-26 січня (ст.ст.) був розпочатий наступ військ Муравйова на центр Києва[37].

Комендантом Лаври Муравйов призначив якогось В. С. Сергєєва. Як згадував останній, «на моей ответственности находилось около 3 тыс. человек [красноармейцев], нужно было всех накормить, дать помещение и все необходимое. На второй день после моего назначения я принялся постепенно принимать на учет все имеющиеся в Лавре продукты /…/ Наместник, как и все монахи, относились к нам очень дружелюбно, ничего не жалел – ни продовольствия, ни вина»[38].

Ще до вбивства митрополита Володимира в Лаврі стався інцидент, описаний комендантом: «Выйдя от наместника, я направился в свою канцелярию, но по дороге увидел ужасную картину: человек 20 красногвардейцев во главе с матросами повыгоняли из всех келий, а также и церкви священников и монахов во двор и, наставляя на них ружья, хотели расстреливать. В это время подоспел я, стал на солдат кричать, за что и меня хотели расстрелять, но все-таки мне удалось их завернуть всех и тем обошлось все благополучно. Однако, продолжая дальше путь в канцелярию, я опять наткнулся на такую же картину»[39].

Цей факт підтверджує і лаврська слідча комісія, яка в своєму розслідуванні констатувала: «К вечеру 23 января большевики овладели Лаврой, и тогда в ней начались такие дикие насилия и проявления варварства, перед которыми бледнеют известные нам из древних летописей сказания о грабежах и насилиях, производившихся дикими монголами во время разорения Киева и Лавры в 1240 г. Вооруженные толпы людей врывались в храмы, с шапками на головах и папиросами в зубах, производили крик, шум и безобразия во время богослужения, произносили невыразимые ругательства и кощунства над святынею, вламывались в жилища монахов днем и ночью, стреляли над головами смертельно перепуганных стариков, производили неописуемые литературно осквернения святынь, избивали стариков, грабили что только попадалось под руку, останавливали монахов днем на дворе, заставляли их раздеваться и разуваться, обыскивали и грабили, издевались и секли нагайками, хватали случайно оказавшихся в то время в Лавре посторонних, особенно военных – офицеров и генералов, предавали их жестокой смертной казни… Подобные насилия происходили в течение всего дня 24 января /…/ Такими насилиями и открытыми угрозами – всех монахов перебить и перерезать, или всех их собрать  в один корпус и взорвать на воздух, Лавра и все живущие в ней были совершенно терроризированы /…/ С раннего утра 25 января начались новые насилия и грабежи в Лавре. Об этом было сообщено коменданту, который поместился в одном из корпусов лаврской странноприимницы»[40].

Як відомо, в ці дні червоноармійцями були здійснені неодноразові пограбування особистого майна лаврських ченців. Серед іншого, були пограбовані благочинний і лаврське казначейство[41]. На беззахисних ченців постійно чинився тиск і лунали численні погрози розстріляти. У ці ж дні було вбито лаврського архімандрита Миколая, а садівника о. Кіріона тяжко поранено[42]. Як згадував проф. І. М. Никифоров (Шумилін): «С издевательствами, глумлениями производят они в монашеских келлиях обыски, грабят, а затем выстраивают монахов рядами и объясняют, что каждого десятого будут расстреливать. И в лозунге “грабьте и уничтожайте попов и буржуев” они находили оправдание своим злодеяниям»[43].

Як бачимо, свідчення очевидців та ченців цілком збігаються зі свідченнями більшовицького коменданта Лаври В. Сергеєва.

Цей же комендант повідомляє, що коли він «пришел в канцелярию, то застал тов. Берзина и тов. Степанова (начальника Новозыбковского отряда). Они мне сообщили, что митрополита Лавры убили. Кое-как с трудом в этот день удалось расстрелы прекратить»[44].

Судячи з матеріалів Слідчого відділу Комісаріату публічного звинувачення РРФСР у справі М. А. Муравйова, особисто він наказу про вбивство митрополита Володимира не віддавав. Однак в цьому і не було необхідності. Досить згадати його наказ від 4 лютого «нещадно знищити в Києві» «всіх ворогів революції» [45]. Як видно з описаних вище подій і закликів до насильства, грабунків, помсти і розстрілів мешканців Києва, одного цього достатньо було, щоб буквально озвірілими від вседозволеності «муравйовськими бандами» в число тих, хто підлягає знищенню «ворогів революції», був віднесений і митрополит Володимир. І тут вже не має значення, хто саме з представників «революційної армії» Муравйова особисто здійснив цей злочин. Його міг вчинити будь-який з тих, хто з заохочення свого начальства здійснював у ці дні сотні інших кривавих злочинів. Але персональну відповідальність за розв'язану в Києві вакханалію і бійню, в першу чергу, несуть безпосередньо ватажки більшовицьких армій на чолі з Муравйовим, які закликали своїх солдатів до насильства, погромів і вбивств, і всіляко заохочували їх до цього, залишаючи безкарними найбільш кричущі злочини своїх підлеглих.

Намагаючись відмежуватися від відповідальності за злочини банд Муравйова, головнокомандувач усіх радянських військ на території України Юрій Коцюбинський згадував: «Перед Киевом Муравьев подбадривал солдат, говоря: “В Киеве вы отдохнете, там вы снимете шкуру с буржуазии, там будет всего вдоволь”. И солдаты часто понимали это так, что им разрешают грабить»[46].

Звичайно, Муравйов не вважав себе винним в цьому та інших злочинах. У своїй заяві за фактом резонансного вбивства Київського митрополита він перекладав всю провину на «каких-то преступников, несомненно ложно назвавшихся анархистами». При цьому він запевняв: «Заявляю от себя и всей революционной армии, что приму самые решительные меры к розыску злодеев-провокаторов и к жесточайшему их наказанию» [47]. Однак зі свідчень призначеного Муравйовим коменданта Києво-Печерської Лаври В. С. Сергєєва видно, що обіцянку докласти «самые решительные меры к розыску» вбивць митрополита Володимира Муравйов не тільки не виконав, але, схоже, і не збирався виконувати. Це була популістська гра на публіку. Як свідчили самі соратники Муравйова, він часто не виконував своїх обіцянок, а видавши якийсь наказ, міг тут же забути про це… Як видно із свідчень коменданта Лаври Сергєєва, останній з власної ініціативи «хотел это дело передать на расследование, но некому было передать», после чего он «сам взялся, но все поиски убийцы были безрезультатными»[48].

Звертає на себе увагу той факт, що ще не почавши розслідування, Муравйов тут же звинуватив у злочині «каких-то преступников, несомненно ложно назвавшихся анархистами» [49]. Таким чином, не провівши жодного розслідування, Муравйов сам же виносить вердикт, що вбивцями є особи, які самозванно видають себе за анархістів. Таке враження, що Муравйов щось знав, але не договорював або намагався приховати. Пізніше контррозвідкою Київської офіцерської добровольчої дружини, створеної в кінці 1918 р. при гетьманському уряді, була встановлена причетність саме анархістів (Київської асоціації «Свободных анархистов») до вбивства митрополита[50].Чому ж Муравйов з самого початку намагався за будь що виправдати анархістів, які не були членами партії більшовиків?

Відповісти на це питання допомагають спогади головкома більшовицьких військ В. Антонова-Овсієнка, в безпосередньому підпорядкуванні якого діяв Муравйов. Згідно з його свідченнями, Муравйова більшовики підозрювали «в сочувствии к анархистам, к которым он и на деле немного склонялся» [51]. Комісар московського військового округу М. І. Муралов також свідчив про симпатії Муравйова до анархістів. Згідно з його свідченнями, в армії Муравйова тільки в «отряде Егорова было около 1000 человек анархистов, отправленных нами на Украину, поэтому Муравьев и считал возможным принять предложение анархистов. Анархисты, по словам Муравьева, отличались храбростью, боевыми качествами»[52].

Найцікавіше, що і сам Муравйов теж підтверджує факт наявності в його військах анархістських загонів, які, за його словами, були пов’язані між собою анархістськими федераціями. Ось його показання: «Все эти анархистские отряды были связаны своими федерациями. На юге крупных федераций было три: в Харькове, Одессе и Киеве. Они формировали отряды, действовавшие вместе с советскими войсками. Были в моих отрядах анархистские отряды Зейферта, М. Никифоровой. До Киева же был всего один отряд Донских анархистов, также в армии у нас были отдельные анархисты, занимавшие ответственные должности – доктор Розенкампф, начальник связи Додонов, начальник контрразведки Зелинский, начальник одного отряда Зейферт»[53].

Про один з таких загонів, що брав участь у складі його армії при взятті Києва, він в показаннях слідству відгукувався так: «Отряд, состоявший из анархистов Донецкого бассейна (им командовал анархист Соколов), занимались грабежами и собирали контрибуции. В среде этих анархистов было пять идейных, а все остальные – попросту уголовный элемент»[54]. Згідно зі свідченнями Муравйова, перебував у лавах його армії і Брянський загін анархістів, який також не відрізнявся дисципліною і моральними устоями й прославився «проводимыми ими самочинными реквизициями и грабежами» [55].  Саме на представників цього загону й виводили показання свідків вбивства митрополита Володимира, про що буде сказано трохи згодом.

Цікаво, що найближчий соратник Муравйова та командувач Другої особливої революційної армії прапорщик Афанасій Ремньов, який відповідав за «охорону» Києва і більше всіх відзначився кривавими розстрілами і грабунками в місті, пізніше також обвинувачувався в причетності до анархістів, а майбутній радянський маршал К. К. Рокосовський називав його прихильників не інакше як «анархобандитськими загонами Ремньова»[56].  У згаданому Муравйовим списку анархістів варто звернути увагу і на М. Никифорову – відому отаманшу Марусю (1885-1919) – провідницю анархістських загонів на території України, прихильницю анархо-комунізму і соратницю Нестора Махно. За словами Антонова-Овсієнко, її банди особливо відрізнялися грабежами і вбивствами[57].

Про цікавий випадок розповідає і глава радянського уряду України М. О. Скрипник. Після заняття Києва більшовиками він прибув в місто, але тут був затриманий загоном муравйовців, які назвалися анархістами. «Меня самого, – пише Скрипник, – какой-то отряд задержал и хотел, было, расстрелять потому, что я показал им удостоверение на украинском языке, но меня спасло то обстоятельство, что при мне было удостоверение от центрального совета заводских комитетов Петрограда и еще потому, что один из солдат знал меня лично /…/ Отряд, который меня остановил, заявил мне, что они анархисты»[58].

Отже, як видно, війська Муравйова, які чинили свавілля в Києві, складалися не тільки з більшовиків, а й з анархістів, в симпатіях до яких підозрювали й самого Муравйова. Тому слід «анархістських елементів» у вбивстві митрополита Володимира не тільки не спростовує причетність представників революційних банд Муравйова до цього злочину, але тільки підтверджує її.

Тут варто пригадати про згаданий Муравйовим Брянсько-Новозибківські анархістські загони, які діяли у його армії. Справа в тім, що саме в складі цього загону діяв 436-й Новоладозький полк[59], до якого, як встановило слідство гетьманського уряду, належав один з учасників вбивства митрополита Володимира – Нетребко Трохим Харитонович з с. Ладине Прилуцького повіту Полтавської губернії[60]. Звертає на себе увагу і той факт, що згідно з показаннями лаврського коменданта Сергеєва, про вбивство митрополита Володимира він дізнався від кого іншого, як від начальника того самого Новозибківського загону «тов. Степанова» [61].

Про те, що вбивці митрополита Володимира не тільки належали до армії Муравйова, але й мали відношення до розташованої на території Лаври муравйовської комендатури, опосередковано підтвердив і вартовий червоноармієць, який стояв на вході до Економічної брами і не пускав ченців, які хотіли піти слідом за заарештованим митрополитом. За його словами, на варті його призначив той самий командир у чорній шкірянці й матроській безкозирці, який заарештував митрополита і наказав його розстріляти[62]. До цього слід додати, що проф. І. М. Никодимов (Шумилін) повідомляє, що згідно з матеріалами слідства біля тіла вбитого митрополита Володимира червоноармійцями було поставлено озброєного вартового, який одному з перехожих сказав: «Вчера високого попа убили, а он нас еще благословлял»[63].

Як видно з цих свідчень, вбивці не були випадковими розбійниками, діяли цілком відкрито і легально, і навіть після вбивства митрополита знову приходили до лаврської трапезної поїсти, прямо заявивши ченцям, що «вашего главного начальника уже не стало», «туда уехал, откуда уже не вернется назад»[64].

Цікаві відомості щодо можливого виконавця злочину наводить у своїх свідченнях і Комендант Лаври В. С. Сергєєв, який намагався власними силами провести розслідування вбивства митрополита Володимира. Через свої канали він отримав інформацію про причетність до цього злочину голови Микільсько-Слобідської ради Чалого-Маршака, колишнього каторжанина з Сибіру. При його затриманні у нього було вилучено не тільки зброю, а й коня, який, як виявилося, був реквізований ним у лаврських ченців. За словами Сергєєва, «население [Никольской Слободы] на этого типа очень жаловалось, говорили, что он ежедневно население грабил, все реквизировал»[65].

Довести причетність голови Микільсько-Слобідської ради до вбивства митрополита Володимира коменданту не вдалося, оскільки двоє лаврських ченців, яких привели на впізнання, не змогли підтвердити його участь в розстрілі. Наступного ж дня більшовики, в т. ч. і Сергєєв, змушені були тікати з Києва під натиском німецьких військ. Розпочате комендантом Лаври розслідування не було завершено. Але навіть з цих коротких відомостей видно, що винних у вбивстві митрополита він шукав серед своїх, хоч і вважав, що воно було «совершено не с политической точки зрения, а с уголовной» [66].

Більшовики намагалися надати факту вбивства митрополита Володимира виключно кримінальне забарвлення, всіляко заперечуючи політичні мотиви, як і власну причетність до нього. Однак розбійні напади з метою особистої наживи, як видно з численних свідчень самих же більшовиків, не тільки не суперечили, а й відповідали «ідейним мотивам» армії Муравйова. Як визнавав і він сам: «Заметно было также в массе солдат, в их намеках на богатство города [Киева], желание там поживиться за счет буржуев, причем совершенно искренно и прямолинейно они в большинстве понимали в этом суть классовой борьбы»[67]. Муравйов, не соромлячись, характеризував свою армію так: «Это такая армия, которая может лишь наступать. Как только она остановится, так и начнет разлагаться, реквизировать, красть, убивать»[68].

До цього варто додати, що з показань лаврських ченців відомо, як червоноармійці, що заарештували митр. Володимира, сварили і звинувачували його в тому, що він незадовго до цього при українській владі не заступився за полонених більшовиків, які підняли збройне повстання на заводі «Арсенал». Ось одне з таких звинувачень: «Через таких святителей у нас такое кровопролитие /…/ не выходил нас защищать, когда украинцы вели нас из Арсенала и били прикладами»[69]. Звучали звинувачення і в тому, що в Лаврі він «переховував офіцерів» і навіть перераховував пожертвування «на українську організацію»[70].

Що це, як не політичне звинувачення? Точно такими ж звинуваченнями червоноармійці в ті дні мотивували більшість своїх злочинів в Києві. Досить згадати заклики Муравйова до солдатів під час наступу на Київ: «Жителей [не] жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Мы им покажем. Нечего бояться кровопускания»[71]. По суті, висловлене червоноармійцями звинувачення на адресу митрополита Володимира — це було перефразоване повторення звинувачень і закликів Муравйова до помсти і розправ над мирними мешканцями Києва за те, що «они терпели хозяйничанье гайдамаков» і не виступили на стороні озброєного повстання робітників-більшовиків на «Арсеналі».

Навіть вже після вбивства митрополита Володимира більшовики не припиняли вигукувати обвинувачення й образи на його адресу. Так, коли лаврські ченці намагались забрати тіло вбитого митрополита з місця розстрілу, «партия вооруженных рабочих и солдат, человек 10, перескакивают через барьер, подбегают к телу и начинают выкрикивать грубости и ругательства как по отношению к владыке, так и ко всему монашеству вообще. Один с насмешкой говорит: “В царство Духонина попал!” Другой, сравнительно молодой солдат, со злобой говорит: “а, укрывал офицеров, прятал генералов, вот тебе за это!” Третий: “десять тысяч дали на украинскую организацию, это тебе Украина” /…/ Послышались новые ругательства: “вы еще хоронить будете его, в ров его бросить, тут его закопать, мощи из него сделаете, это для мощей вы его забираете!” /…/ И опять послышались ругательства: “какое ему царство, ему место в аду, на самом дне…”»[72]

Таким чином, як видно, крім мотивів пограбування, в розстрілі митрополита простежується і політична помста «ворогам революції». У будь-якому випадку, персональну відповідальність за вчинені в Києві в лютому 1918 р. злочини, в першу чергу, несуть безпосередньо ватажки більшовицьких армій на чолі з Муравйовим, які закликали своїх солдатів до насильства, погромів і вбивств, і всіляко заохочували їх в цьому. Це визнавали навіть самі більшовицькі діячі. Так воєначальник РСЧА і майбутній маршал СРСР М. М. Тухачевський, характеризуючи Муравйова як «надзвичайно жорстоку» і честолюбну людину, зазначав, що з метою здобути до себе любов червоноармійців, «он им безнаказанно разрешал грабить, применял самую бесстыдную демагогию»[73]. Навіть голова ВНК (рос. – ВЧК) Ф. Дзержинський відзначав: «Худший враг наш не мог бы нам столько вреда принести, сколько он [Муравьев] принес своими кошмарными расправами, расстрелами, самодурством, предоставлением солдатам права грабежа городов и сел. Все это он проделывал от имени нашей советской власти /…/ Грабежи и насилия – это была его сознательная военная тактика»[74].

Тут можна цілком погодитись з висновками проф. І. М. Никодимова (Шумиліна), який особисто знав багатьох свідків січневих (лютневих) більшовицьких злочинів у Лаврі і який одним з останніх тримав в руках слідчу справу про вбивство митрополита Володимира: «Идеологическое «оправдание» убийства митрополита Владимира давалось коммунистической программой, объявлявшей своей задачей беспощадную борьбу с духовенством  как с реакционной частью населения. Личность митрополита, высшего представителя церковной власти, да еще такого, каким был митрополит Владимир, могла быть как бы образцовой мишенью в кампании расправы с духовенством /…/ С ним и свели счеты»[75].

Що ж стосується Муравйова, то він пережив свої київські жертви менше ніж на півроку. Після допущених поразок і серйозних прорахунків, а також нескінченних конфліктів за владу з керівництвом радянського уряду України, 22 квітня 1918 року в Москві щодо нього за поданням Народного комісаріату юстиції РРФСР було створено спеціальну Слідчу комісію. Вже 28 квітня колишній главком був заарештований і ув’язнений до Бутирської в’язниці [76]. В результаті проведеної в рамках слідства медичної експертизи було встановлено, що Муравйов хворий «неврастенией в степени большей, чем средняя» [77]. У зв’язку з таким діагнозом його з в’язниці перевели до психіатричної лікарні[78], звідки він незабаром виписався. Завдяки заступництву впливових більшовицьких діячів (Антонова-Овсієнка, Муралова та ін.) рішенням президії ВЦВК справу М. А. Муравйова «в зв’язку з відсутністю складу злочину» було припинено[79].  І вже 13 червня 1918 р. він був призначений командувачем Східного фронту. Тут він підтримав есерівський заколот проти більшовиків, в ході придушення якого 11 липня 1918 р. був убитий. Роком пізніше був розстріляний і найближчий соратник Муравйова — Афанасій Ремньов, який командував в лютому 1918 р. в Києві масовими розстрілами і грабунками мирних мешканців. Він був заарештований у квітні 1918 р. одночасно з Муравйовим, в ході слідства визнаний психічно нездоровим і переведений до психіатричної лікарні, звідки втік. 3 серпня 1919 р. він був розстріляний без суду і слідства за спробу підняти заколот проти більшовиків[80]. На прикладі цих катів більшовики, використавши їх у своїх інтересах, вкотре застосували класичну шиллерівську формулу «Der Mohr hat seine Schuldigkeit getan, der Mohr kann gehen» («Мавр зробив свою справу, мавр може йти»).

***

Таким чином, аналіз матеріалів Слідчого відділу Комісаріату публічного звинувачення РРФСР у справі М. А. Муравйова за 1918 рік та інших справ і свідчень надають підстави вважати, що у вбивстві митрополита Володимира (Богоявленського), крім мотивів пограбування, простежуються політичні мотиви. Документи згаданої справи надають можливість краще зрозуміти, які настрої і порядки панували у лютому 1918 р. в захопленому більшовиками Києві, через що не підлягає сумніву той факт, що відповідальність за вчинені тоді у місті злочини, зокрема й за розстріл київського митрополита, несуть безпосередньо ватажки більшовицьких армій на чолі з М. А. Муравйовим.

Виявлений слід «анархістських елементів» у вбивстві митрополита Володимира не тільки не спростовує причетність представників Червоної армії до цього злочину, але тільки підтверджує її. Зокрема, аналіз свідчень Муравйова та інших більшовицьких діячів засвідчує, що на перших порах до більшовицької армії Муравйова належали, серед іншого, й анархістські загони, серед яких найбільше уславився погромами, вбивствами і грабунками Брянсько-Новозибківський загін. Як встановило слідство гетьманського уряду, до цього загону належав один з ймовірних учасників вбивства митрополита Володимира – червоноармієць Т. Х. Нетребко. Крім того, вбивці митрополита не тільки належали до армії Муравйова, але й мали відношення до розташованої на території Лаври муравйовської комендатури. Розпочате більшовицьким комендантом Лаври В. С. Сергєєвим самостійне розслідування вбивства митрополита засвідчує, що навіть він винних у цьому злочині шукав серед своїх.

І хоча особисто Муравйов, імовірно, не надавав безпосередній наказ розстріляти саме митрополита Володимира, проте саме його попередні накази і заклики до червоноармійців спричинили масові погроми і страти киян у захопленому ними місті. Розбійні напади з метою особистої наживи, як видно з численних свідчень самих же більшовиків, не тільки не суперечили, а й відповідали «ідейним мотивам» армії Муравйова. Після захоплення Києва кількість жертв червоного терору серед мешканців міста за перші три дні склала кілька тисяч осіб. Вбивство митрополита Володимира за цинізмом і жорстокістю нічим не відрізнялось від тисяч інших, скоєних червоноармійцями в ці ж дні в Києві. Проте це був перший випадок вбивства православного ієрарха, в чому скоєний злочин виявився безпрецедентним.

Шумило Сергій Вікторович (Київ, Україна), керівник Центру вивчення спадщини новомучеників і сповідників ХХ століття, директор Міжнародного інституту афонської спадщини. 

Джерело: Церква мучеників: гоніння на віру та Церкву у ХХ столітті: матеріали Міжнар. наук. конф. (К., 6–7 лютого 2020 р.) / упоряд. С.В. Шумило; відп. ред. прот. В. Савельєв. — К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2020. — С.267–285. 

Дивіться по темі: Церковь Мучеников: гонения на веру и Церковь в ХХ веке >>>

[1] «Борьба с контрреволюцией». - № 14.- 28 января 1918 г.