«Дело в отношении Карбованец И. И. прекратить из-за отсутствия в действиях состава контрреволюционного преступления»: один з епізодів репресій проти православного духовенства на Закарпатті

Серед православного парафіяльного духовенства Закарпаття 1 пол. ХХ ст., на нашу думку, особливо виділяється постать протоієрея Іоанна Карбованця. Його життєвий шлях не був простим. Із включенням Закарпаття до складу Чехословаччини у 1919 р. він з великим ентузіазмом береться за відродження прадідної православної віри. Активно проводить місіонерську роботу в багатьох селах Мукачівщини, яка переважно була греко-католицькою, засновує православний жіночий монастир у Домбоках, виховує в християнському дусі ціле покоління вірників. У радянський час о.Іоанн потрапив до сталінських таборів, несправедливо звинувачений в антирадянській діяльності.

Народився о. Іоанн 1 січня 1897 р. в с. Невицьке, яке розташоване недалеко від Ужгорода. У 1904-1910 рр. він з перервами навчався в сільській початковій школі, а згодом закінчив Ужгородську гімназію. У 1918 р. Карбованець влаштувався робітником на залізницю. 29 жовтня 1918 р. одружився з Марією Данко. У 1921-1922 рр. навчався в учительській семінарії. У 1922 р. призначений начальником залізничної станції у с. Невицьке, а з 1923 р. працює касиром на станції в Ужгороді[1].

Переміни у житті молодої людини настали у 1923 р. У цьому році він залишив греко-католицьку церкву та був рукоположений на священика. Однак, в шлюбі сім’я не мала дітей та згодом проживала за чернечими правилами. Про перехід у православну віру Івана Карбованця писала газета «Свобода». Редактор видання закликав чотирьох осіб розкаятися і повернутися до унії [2].

У 1923 р. на Підкарпатську Русь прибув єпископ Веніамін (Федченко). Він очолив «савватіївську» гілку православної церкви, яка підпорядковувалася Константинопольському патріарху. Однак, в той час більшість громад належала до Сербської православної церкви. Єпископ Веніамін 2 грудня 1923 р. висвятив Іоанна у сан ієрея та направив його у с. Червеньово на Мукачівщині. Зберігся протокол церковної громади, згідно якого православні вірники надавали священику квартиру із двох кімнат та кухні, 10 угрів землі, дрова для опалення житла, зерно та кошти у розмірі 1 500 к.ч. Приход, де працював о. Іоанн був досить бідним. (Іл. 1).

Згідно державного перепису 1921 р. в Червеньові проживало 882 чол. Із них 804 чол. Були греко-католиками, 77 іудеями та 1 чол. – римо-католиком. Наступний перепис у Чехословаччині був проведений у 1930 р. У той час у селі проживало 925 жителів. За релігійною приналежністю 467 чол. – греко-католиків, 380 – православних, 77 – іудеїв, 1 – римо-католик. За часів угорської окупації перепис проводився у 1941 р. Тоді кількість населення села збільшилася до 1 133 чол. Завдяки діяльності о. Іоанна Карбованця зросла і кількість православних вірників. За переписом 1941 р. у селі було 853 православних,  184 – греко-католиків, 69 – іудеїв, 17 – римо-католиків, 8 – без релігійної приналежності та по одній особі євангелістів та реформатів [3].

Відомо також, що у другій половині 1920-х рр. о. Іоанн переселив у сусіднє від Червеньова село – Домбоки своїх престарілих батьків. Справа в тому, що у Невицькому, де був родовий маєток Карбованців, чеський уряд запланував збудувати гідроелектростанцію. У зв’язку з цим ряд земель підлягали затопленню та викуповувалися від власників. На виручені від держави кошти о. Іоанн придбав будівлі колишньої господарської школи. Карбованець вирішив створити у цьому маєтку православний монастир, де б його батьки також дожили своє життя. Однак, у 1928 р. його батьки загинули при загадкових обставин під час пожежі. На доводилося спілкуватися з жителями с. Домбоки, які до цього часу говорять про навмисне вбивство. Селяни говорили, що хтось закрив димар ганчір’ям, тому літні люди задихнулися. о. Іоанн поховав своїх батьків, а згодом побудував над їх могилою каплицю. Ця подія остаточно переконала священика в необхідності створення на власні землі православного монастиря.

Не до кінця досліджено питання про перехід о. Іоанна Карбованця до сербської юрисдикції. Він відійшов від архієпископа Савватія десь на початку 1928 р., адже у списках сербської юрисдикції за 1929 р. він уже значився[4].

У 1928 р. він звернувся до Єпархіального Управління з листом, у якому повідомив про свій намір подарувати власну землю із забудовами під православний монастир. У листі до єпископа Серафима (Іванович) він пише: «Покірно просимо Ваше Преосвященство, щоб Ви благословили збудувати на закупленій нами ділянці в Домбоках «Православно-Богородичний Дівочий монастир»[5]. Відповідь від керівництва єпархії священик не отримав, позаяк правлячий архієрей виїхав до Сербії. 1 квітня 1930 р. він звертається знову до Єпархіального Управління з листом, у якому повідомляє, що він вже поставив на місці майбутнього монастиря православний хрест котрий потрібно негайно освятити[6]. На той час єпископа тимчасово заміщав архімандрит Олексій (Кабалюк), який 11 квітня 1930 р. дав наступну відповідь: «Єпархіальне Управління вже давно дало свою принципову згоду на будівництво жіночого монастиря в Домбоках, але необхідно, щоб Ви, як власник того маєтку, повідомили б, чи Ви дійсно даєте для жіночого монастиря щось, чи ні, і якщо даєте, то на яких умовах? Тільки після цього єпархіальне управління зможе вислати до Вас для організації декілька монахинь»[7]. Після такої відповіді архімандрита Олексія, о. Карбованець передав документально все куплене ним майно з будівлями у повне розпорядження Карпаторуської Православної Церкви, але з умовою, щоб воно взялося за організацію монастиря[8].

Газета «Русская Земля» у статті від 23 листопада 1932 р. писала: «Старання о. Іоанна Карбованця закінчилися успіхом. У Домбоках на семи угровій ділянці землі засновано монастир. На днях розпочалася перебудова церкви. Вже збудовано купол у руському стилі. 4 грудня планують підняти хрест на купол церкви»[9]. Переобладнанням будівель колишньої школи під монастир займався протоієрей Всеволод Коломацький. У 1931 р. в Домбоки прийшло кілька монахинь з Липчанського монастиря (Іл. 2).

У 1935 р. єпископом Дамаскіном священик був нагороджений набедреником[10]. Відомо, що у 1937 р. о. Іоанн здійснив паломницьку подорож до Палестини. Священик цікавився історією рідного краю та православної церкви, свої статті на релігійну та історичну проблематику він публікував у тогочасній періодиці[11]. У 1937 р. з Єрусалиму в монастир привезли чудодійну ікону Божої Матері «Скоропослушниця», що була написана на Афоні (Іл. 3)[12]. о. Іоанн особливо цінував це зображення Богородиці, проводив біля неї багато часу у молитві.

Як справжній пастир православної церкви о. Іоанн показав себе у 1944 р., коли в Червеньово та Домбоки потрапило 186 дітей різного віку. Під час відступу німці везли з собою на захід тисячі людей. Біля залізничної станції Жорнава Великоберезнянського району, один із ешелонів, за деякими спогадами, бомбардували. Серед пасажирів потягу були і діти, вивезені німцями з Новоєльні Дятлівського району Гродненської області Білорусії, де був розташований дитячий інтернаціональний санаторій та піонерський табір. Є три версії про те, як діти потрапили в Червеньово і Домбоки. Одна із них твердить, що до Руського Червоного Хреста в Ужгороді наприкінці літа 1944 р. звернувся угорський офіцер з пропозицією взяти під опіку 186 хлопчиків і дівчаток віком від 5 до 15 років. Ієромонах Василій (Пронін), який очолював цю організацію, доручив своєму секретарю – Ользі Люсієвській (Лосієвській) поїхати в Домбоки та Червеньово й домовитися з о. Іоанном Карбованцем про перевезення дітей у вказаний монастир і село[13] (Іл. 4).

Другу версію про порятунок дітей оприлюднив кореспондент Ф. Прокопенко у 1967 р. в журналі «Україна» під назвою «Дорога мамо! Любий батьку!». Тут було записано: «Лісом проходив житель села Червеневого Мукачівського району Іван Іванович Карбованець, який їх і виявив» [14]. І третю, найбільш достовірну версію про перевезення дітей висловив  староста с. Червеньова Курта. Він говорив, що їздив в Ужгород і на автомашинах доставив радянських дітей в село. Тут вони були розташовані у залишених єврейських хатах та подвір’ях деяких селян. Так чи інакше, всі учасники версій посприяли тому, щоб ці діти знайшли притулок у Червеньові.

Московський письменник В. Томін у книзі «Дорога к дому» наводить свідчення сина одного з керівників корейської секції Комінтерну Ше Сун Міна – Володимира Марсіна, який теж був серед врятованих дітей. «Нас выгнали из вагонов и отвели в какой-то женский монастырь. Местные жители относились к нам неплохо, монашки нас немного подкормили... Мы стали работать на полях, собирали подсолнухи, кукурузу. Монастырь стоял в стороне от дороги»[15]. Ірина Берковська, що теж знаходилася серед дітей, згадувала: «Потім ми опинились у Домбоках. Пам’ятаю жіночий монастир, де ми працювали – лущили кукурудзу, молотили соняшник. Монашки нас обігріли теплом наче материнських сердець…»[16].

Марія Федорівна Довганич – жителька Червеньова, що брала активну участь у порятунку дітей, згадувала: «Найстарших дівчаток і деяких малюків відвели в сусіднє село Домбоки, в жіночий монастир. У монахинь були в наявності швейні машинки, і робота налаштувалась, як в майстерні: дівчатам швидко пошили сукні і білизну. Одягнули й інших теж” [17].

 Рішення надати притулок дітям з боку жителів села, священика та монахинь було дуже мужнім, тому що у час появи на Закарпатті партизан-десантників угорська влада забороняла приймати у себе будь-кого, і ці дії могли привести до арештів. У монастирі багато дітей було похрещено. Від старших дітей довідалися, що вони з Ленінградської, Смоленської, Орловської, Вітебської та інших областей СРСР. Багато зробив для порятунку дітей о. І. Карбованець, він разом з монахинями організував поселення їх у родини, а разом з дружиною піклувався про Мішу Піскунова, який довго не забував своїх рятівників. Окремий нарис про порятунок дітей нами опубліковано на сайті Православие ру в 2009 р.[18].

З приходом на Закарпаття радянських військ дітей перевезли до Мукачева, а потім відправили в дитячий будинок в м. Орел, звідти в інші дитбудинки союзу[19]. Починаючи з 1967 р. проблемою «червенівських дітей» займався проф. Омелян Дмитрович Довганич. Він опублікував чимало статей по цій проблемі, розшукав й встановив імена багатьох дітей, надав автору цієї статті матеріал та методичні поради[20].

У 1946 р. єпископ Нестор нагородив о.Іоанна наперсним хрестом.

Радянська влада принесла на Закарпаття не тільки визволення, а й репресії. 31 липня 1951 р. органи КДБ заарештували о. Іоанна Карбованця. У постанові на арешт від 28 липня 1951 р. читаємо: «В роки угорської окупації території Закарпаття, під час богослужіння систематично у своїх проповідях робив наклеп на радянську дійсність, радянську армію, комуністичну партію...». Одне речення, що перекреслювало життя людини. Життя людини, яка до включення Закарпаття до складу УРСР була громадянином іншої держави і на яку не могло поширюватися радянське законодавство.

У протоколах допитів слідчий намагався довести різні «провини та злочини», до них приписували знайомство, листування та особисті зустрічі з єпископом Веніаміном, зачитування циркулярів адміністратора православної церкви М. Попова, проведення служб за померлими на радянсько-німецькому кордоні, зберігання антирадянської літератури: православних календарів, журналів тощо. Щоб довести вину звинуваченого, до справи залучають 9 свідків, всі вони говорили про антирадянську пропаганду затриманого.

11 жовтня 1951 р. Закарпатський обласний суд виніс вирок: «Карбованця Івана Івановича засудити до ув’язнення в таборах строком на 25 років, з поразкою у правах на 5 років та конфіскацією належного йому майна»[21].

У зв’язку з важливістю цього документу наведемо з нього окремі уривки.

«Карбованец, будучи православным священником в селе Чер­ве­не­во и проживая на территории Закарпатья, оккупированной вен­гер­ско-фашистскими оккупантами с 1939 по 1944 гг., систематически ис­поль­зуя церковный амвон проводил антисоветскую агитацию, на­прав­лен­ную против советского народа, советской действительности и ком­му­нистической партии.

Так, при отправлении богослужения за весь период оккупации огла­шал послания мадярського ставленника, администратора право­слав­ных церквей Венгрии Попова, сопровождая эти послания анти­со­вет­скими проповедями перед верующими, направленные против Крас­ной Армии и сов. действительности. При этом Карбованец призы­вал население выполнять все распоряжения венгерских властей, ока­зы­вать материальную помощь венгерской армии одеждой и др. в вой­не против СССР.

В 1942 году венгерским жандармом Ловоши был завербован и дал свое согласие работать в качестве агента жандармерии.

После освобождения Закарпатья, т. е. с 1944 г. ноября м-ца по день ареста, Карбованец, будучи враждебно настроен к советской влас­ти, систематически среди населения проводил антисоветские вы­с­ка­зы­ва­ния против колхозного строительства на Закарпатье и со­вет­ской власти.

Кроме того, до дня ареста Карбованец хранил у себя дома на квар­тире антисоветскую религиозную литературу.

Виновность подсудимого Карбованец по ст. ст. 54-4 и 54-10 ч. 2 УК УССР доказана полностью материалами дела, вещественными доказательствами по делу, свидетельскими показаниями, а также лич­ным признанием самого подсудимого.

Руководясь ст. ст. 296, 297 УПК УССР,

Приговорила:

Карбованец Ивана Ивановича на основании ст. ст. 54-4 и 54-10 ч. 2 УК УССР по совокупности совершенных преступлений с санацией 54-2 УК в силу Указа Президиуам Верховного Совета СССР от 26/05/1947 “Об отмене смертной казни”, подвергнуть к заключению в ИТЛ сроком на двадцать пять лет, с поражением в правах, пре­д­усм. ст. 29 ук УССР п. а, б сроком на пять лет и конфискацией принад­ле­жащего ему имущества.

Начало срока отбытия меры наказания исчислять с 31 июля 1951 го­да.

Взыскать с осужденного в пользу І юр. консультации за вы­ступ­ле­ние адвоката сумму 250 рублей.

Приговор может быть обжалован в верховный суд УССР в те­че­нии пяти дней с момента вручения копии приговора осужденному»[22].

На суді о. Іоанн повністю заперечив звинувачення в антирадянській діяльності. Після суду його направили в табір Хром-Тау Новоросійського району Актюбінської області Казахстану. 9 січня 1955 р. він був звільнений з-під варти, повернувся в Червеньово. За постановою від 30 квітня 1992 р. реабілітований, через відсутність складу злочину.

У 1959 р. жіночий монастир у Домбоках було ліквідовано. В приміщеннях обителі радянська влада організувала школу-інтернат.

15 січня 1961 р. командир військової частини в м. Мукачево П. Волошинов видав о. Іоанну Карбованцю довідку наступного змісту: «Справка. Дана мною, бывшим директором Детского приюта (Институт охраны детей и матерей) г. Мукачево, ул. Франка № 43, о том, что мною было принято от гр. Карбованец Ивана Ивановича, прож. в селе Чер­ве­ньово-Домбоки, 180 (сто восемьдесят) советских детей, забранных и брошенных немецкой армией в мес. августе 1944 г. принадлежащих Ор­ловському детскому дому.

Тов. Карбованец Иван И. оказал неоценимую помощь детям, захваченым и брошенным немецкими окупантами в околице г. Мукачева (м. Ужгорода – Ю. Д.), о чем свидетельствует документ, оформленный гер­бовой печатью, и данный мне Воинской Частью Четвертого Укра­ин­ско­го фронта за № 13233 с дня 7 декабря 1944 г.»[23].  

Заслуга о. Іоанна у врятуванню дітей була відмічена і вищим церковним керівництвом РПЦ. У 1974 р. він отримав грамоту від патріарха Московського Пімена. В грамоті чи­та­є­мо: «Грамота дана протоиерею Іоанну Карбованец за помощь детям, за­хваченым и брошеным немецкими оккупантами»[24].

Досліджуючи історію Домбоцького монастиря, ми записали від монахині Людмили (Андрійка) та монахині Люби (Іваник) важливі спогади про останні місяці життя о. Іоанна Карбованця. За їх словами, старець за кілька місяців до смерті почав копати собі могилу в капличці на монастирському кладовищі (Іл. 5). Один із вихованців інтернату, ром за походженням, разом із своїм батьком напали на будинок вісімдесятирічного священика з метою пограбування. Забравши невелику суму грошей, вони нещадно побили престарілу людину. Через кілька тижнів після нападу, 21 червня 1977 р. о. Іоанн помер. Поховано його у капличці на кладовищі Домбоцького монастиря. При вході до каплиці встановлена мар­мурова дошка, на якій написано: «Тут покоїться протоіерей Иоанн Карбованец 1887 г. – 1977 г. Родители его Иоанн и Июлиания. Души их во благих вотворятся» (Іл. 6). Через рік ці ж самі злочинці напали на стареньку вдову о. Іоанна,    матушку Марію. Від побоїв вона померла через малий час. Згаданий злочинець згодом був убитий органами міліції під час затримання.

За словами черниць, вже у 1990-х рр. могилу намагалися розкрити місцеві ромські діти, що проживають недалеко від обителі. У зв’язку з цим, черниці змушені були відкрити домовину. Піднявши тіло вони побачили, що воно нетлінне, ніби поховано кілька днів. Після облачення подвижника в нові шати, його знову поховали. Багатьма вірниками та духовенство піднімалося питання про канонізацію.

Таким чином, о. І. Карбованець протягом свого життя намагався сумлінно нести свій пастирський шлях. У різних політичних перипетіях він проповідував слово Боже, згуртовував навколо себе вірників та черниць. Радянська тоталітарна машина, яка виступала проти релігії і церкви взагалі, особливо нещадно розправлялася із духовенством. В останньому вона бачила постійний опір, який намагалася знищити. Пізніше звільнення священника та посмертна реабілітація засвідчили абсолютну безпідставність звинувачень, котрі висувалися о. Іоанну. Через певний брак документів та усних свідчень, вивчення подвижницького шляху о. І. Карбованця необхідно продовжувати. 


Данилець Юрій Васильович, кандидат історичних наук, доктор філософії (PhD), доцент кафедри археології, етнології та культурології Ужгородського національного університету, керівник Закарпатського відділення Міжнародного інституту афонської спадщини. 


Джерело: Церква мучеників: гоніння на віру та Церкву у ХХ столітті: матеріали Міжнар. наук. конф. (К., 6–7 лютого 2020 р.) / упоряд. С.В. Шумило; відп. ред. прот. В. Савельєв. — К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2020. — С.187–197.


Дитвіться по темі: Церковь Мучеников: гонения на веру и Церковь в ХХ веке >>>


[1] Данилець Ю. Отець Іоанн Карбованець  // Живой Родник. 2009. №7-8. С. 28.

[2] Братское слово ко заблудшим бывшим другам моим Карбованцю, Доли­наю, Угрину из Невицького и Гатракови из Доманинець // Свобода. 1923. 22 августа. С. 1.

[3] Kárpátalja településeinek vallási adatai, 1880-1941 / Zoltán Czibulka. Központi Statisztikai Hivatal, 2000. old. 72.

[4] Данилець Ю. Протоієрей Іоанн Карбованець // Сповідники та Подвижники Православної Церкви на Закарпатті в ХХ ст. / Авт. кол.: Ю. Данилець – голова авт. кол., архієпископ Феодор (Мамасуєв), архієпископ Антоній (Паканич), прот. О. Монич, А. Світлинець, Д. Анашкін, С. Канайло, В. Міщанин, ієромонах Пімен (Мацола), прот. В. Юрина. – Ужгород, 2011. С. 131.

[5] Карбованець Іван, священик. Прохання в єпархіальне управління пра­во­слав­ної єпархії в с. Іза за № 1/1930 р. // Архів Мукачівської православної єпархії.

[6] Карбованець Іван, священик. Прохання в єпархіальне управління пра­во­слав­ної єпархії в с. Іза за № 23/1930 р. // Архів Мукачівської православної єпархії. 

[7] Алексій (Кабалюк), архімандрит, керуючий Карпаторуською пра­во­слав­ною єпар­хією. Відповідь о. І. Карбованцю за № 1141/30 від 11 квіт­ня 1930 р. // Архів Мукачівської православної єпархії.

[8] Данилець Ю. Православний монастир Успіння Божої Матері в селі Домбоки. Ужгород: Ґражда, 2006. С. 6.

[9] Женский монастырь в Домбоках // Русская Земля. 1932. 28 ноября. С. 2.

[10] Державний архів Закарпатської області (далі ДАЗО).  Ф. Р – 1490. Оп. 4д. Спр. 166. Арк. 63 зв.

[11] Карбованець Іван, священик. Православіе в Угорщині // Церковний ка­лен­дарь на 1943 год. Мукачево: Паннонія, 1942. С. 46.

[12] Густі В. Чудотворна ікона Святої Матері // Закарпатська правда. 1992. 18 серпня. С. 2.

[13] Пагиря В. Монастирі Закарпаття (1360–1939). Мукачево, 1994. С. 64.

[14] Прокопенко Ф. Дорога мамо! Любий батьку! // Україна. 1967. № 18. С. 11.

[15] Томин В. Дорога к дому. М.: Знание, 1980. С. 35.

[16]Ожила стежка в Домбоки // Єпархіальний вісник. 1992. лютий. С. 2.

[17] Томин В. Дорога к дому. С. 43.

[18] Данилец Ю. «Дети войны» в закарпатских селах Червенево и Домбоки URL: http://pravoslavie.ru/32972.html. 

[19] Довганич О. Засуджений необґрунтовано // Карпатська Україна. 1999. 3 серпня.

[20] Довганич О. Діти Червеньова // Карпаті календаріум, 1971. Ужгород: Карпати, 1970. С. 65. (угорською мовою); Його ж. Діти Червеньова // Закарпатська правда. 1970. 17 квіт­ня; Його ж. Двісті врятованих дітей // Радянська Україна. 1975. 9 квіт­ня; Його ж. Дзеці ліхалецця. Нельга забыц // Звязда. Мінськ. 1984. 4 лютага. С. 4. (білоруською мовою); Його ж. Діти війни // Закарпатська правда. 1984. 26 серпня; Його ж. Пошук у Червеньові // Молодь Закарпаття. 1989. 6 трав­ня;  Його ж. Діти війни // Соціал-демократ. 1999. 6 лютого; Його ж. Засуджений необґрунтовано // Карпатська Україна. 1999. 3 серпня.

[21] Архів Управління Служби Безпеки України у Закарпатській області. Арх. кри­мінальна справа № 4337 (Карбованець І. І.). Арк. 128.

[22] Архів УСБУ. – Арх. кри­мінальна справа № 4337 (Карбованець І. І.). Арк. 127-129.

[23] Архів православного монастиря в с. Домбоки Мукачівського району Закарпатської області.

[24] Там само. 

База данных репрессированных 

Обновления в Базе данных репрессированных
Последние публикации
Викладачі шкіл на Київщині ознайомились з історією сталінських репресій проти православного духовенства

Викладачі шкіл на Київщині ознайомились з історією сталінських репресій проти православного духовенства

У Борисполі відбулася канонізація священномученика Михаїла Под’єльського

У Борисполі відбулася канонізація священномученика Михаїла Под’єльського

У Броварах вперше представили невідомі імена репресованих священнослужителів з Броварщини та запропонували перейменувати на їхню честь низку вулиць міста

У Броварах вперше представили невідомі імена репресованих священнослужителів з Броварщини та запропонували перейменувати на їхню честь низку вулиць міста

Програма заходів з вшанування пам’яті репресованого духовенства м. Бровари, 12 – 13 листопада 2021 р.

Програма заходів з вшанування пам’яті репресованого духовенства м. Бровари, 12 – 13 листопада 2021 р.

В Сумской епархии в лике местночтимых святых прославили преподобномученика Аристарха (Ситало)

В Сумской епархии в лике местночтимых святых прославили преподобномученика Аристарха (Ситало)

Заупокойные молитвы по погибшим в Бабьем Яру

Заупокойные молитвы по погибшим в Бабьем Яру

Православне духовенство та порятунок єврейського населення від Голокосту

Православне духовенство та порятунок єврейського населення від Голокосту

Вітальні слова учасникам круглого столу «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»

Вітальні слова учасникам круглого столу «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»

Програма наукового круглого столу на тему «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»

Програма круглого столу «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»

Представники Центру Новомучеників взяли участь в роботі Міжнародної конференції «Биківня – від території смерті до місця пам’яті»

Представники Центру Новомучеників взяли участь в роботі Міжнародної конференції «Биківня – від території смерті до місця пам’яті»