Священик с. Мала Стариця на Київщині Петро Васильович Малимон (1898–1937): життя та мучеництво за віру (за матеріалами архівно-кримінальної справи)

«Царство Моє не від світу цього», – сказав Ісус Христос на допиті Пілату (див.: Ін. 18:36). А кількома годинами раніше Він промовив до Своїх учнів: «Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ» (Ін. 15:19). Ці євангельські слова завжди були актуальними в житті християн, адже своєю вірою і духовними цінностями вони ніби кидали виклик навколишньому світу. Однак, найбільшої ваги ці слова здобували тоді, коли сповідування Христа переставало бути престижним. Тоді воно перетворювалося на справжній подвиг. Особливо це стосується буремних років ХХ ст., коли державна влада не просто здійснювала перетворення в соціально-економічній сфері, а прагла змінити саму людину, відірвати її від вищого морального імперативу, щоби поставити «по ту сторону добра і зла» та зробити слухняним знаряддям у своїх руках[1]. Тих, хто насмілювався іти проти цієї «генеральної лінії», нещадно ламали і знищували з лиця землі.

Місцем вічного спочинку масових жертв атеїстичного тоталітарного режиму на Київщині стала ділянка спеціального призначення НКВС у Биківнянському лісі. Завдяки співробітникам однойменного національного історико-меморіального заповідника сучасні українці знають про масштаби трагедії, яка мала місце в околицях столиці. Проте наразі постає потреба персонального підходу і вивчення окремо життєвого шляху тих, хто похований на цьому місці. Це дозволить не просто повернути до пам’яті нащадків забуті імена, але й розкрити особистісний вимір трагедії народу і побачити, як політика влади та каральна система впливала на долю звичайних людей.

У межах даної статті ми проаналізуємо матеріали архівно-кримінальної справи священика Петра Васильовича Малимона[2]. На її основі ми спробуємо відтворити основні віхи його життєвого шляху та пастирського служіння на Київщині, які завершилися мученицькою кончиною за православну віру.

Петро Васильович Малимон народився 5 жовтня 1898 р. в с. Дрижина Гребля Кобеляцького повіту Полтавської губернії у родині селян. В отроцькі роки він здобув початкову освіту[3], і згодом став хористом у місцевій Преображенській церкві. У 1917 р. вступив до архієрейського хору в Полтаві, де перебував на повному утриманні. Тут він мав можливість поглибити свої знання з церковного співу та богослужбового уставу. Згодом, у 1919 р. його призначили псаломщиком до с. Велика Стариця (нині – Бориспільського району), де служив у місцевій Архангело-Михайлівській церкві[4]. В цьому селі познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Єфросинія Корніївна Малимон також походила з селянської родини, народилася у с. Велика Стариця в 1898 р.[5]. З Петром Васильовичем одружилася десь у 1920 – 1921 рр. Тут у 1921 р. у них народилася перша донька – Матрона[6]. В 1924 р. псаломщик Петро був посвячений на священика і відтоді служив у селах Бориспільського району[7]. Місце його першого служіння поки достеменно не відоме, однак у 1925 р. в с. Лебедин у нього народилася друга донька – Раїса[8]. Очевидно, впродовж певного часу Лебедин був місцем його постійного проживання та пастирського служіння, звідки він виїздив для відправлення богослужінь на інші села. В 1928 р. у подружжя народилася третя донька – Антоніна[9].

У 1935 р. за свою релігійну діяльність о. Петро був висланий за межі Бориспільського району в адміністративному порядку. У травні він переїхав до с. Мала Стариця Баришівського району, де почав служити у Чудо-Михайлівській церкві[10]. Тут подружжя з трьома дітьми оселилося в сторожці біля церкви[11]. Очевидно, будинок священика був конфіскований задовго до їхнього приїзду.

Служіння на новому місці не було безхмарним і довгим. 15 жовтня 1937 р. начальник Баришівського районного відділу НКВС лейтенант міліції Дорошенко виніс постанови про відкриття слідства проти о. Петра Малимона та про утримання його у Київській тюрмі. Підставою стало звинувачення у бродяжництві та проведені молебню про дарування дощу, під час якого він нібито говорив, що це через комуністів Бог не дає дощу, та розповсюджував чутки про Страшний суд і скору загибель радянської влади[12]. Ці постанови були затверджені прокурором Баришівського району Касьяненком[13]. Того ж дня співробітник райвідділу НКВС Ф.К. Сошко здійснив арешт священика. Під час обшуку в нього вилучили 33 руб. 06 коп., згорток переписки та срібний наперсний хрест з ланцюжком. На момент арешту о. Петро проживав за адресою вул. Леніна, 25[14].

Дії співробітників НКВС були підтримані сільською радою. У довідці-характеристиці вказувалося, що о. Петро постійно виконував релігійні обряди і не займався корисною працею. Він згуртовував навколо себе куркулів та інші антирадянські елементи з Малої Стариці та навколишніх сіл. Проводив антирадянську роботу серед колгоспників, агітував ходити не до колгоспів, а до церкви, казав, що якщо прийде Гітлер, то колгоспники будуть знищені. Усе це робилося з метою розвалити колгоспний устрій. Через таку агітацію у 1936 р. в колгоспі загинуло 10 га вики (гороху). В 1937 р., коли в селі проходила підписка на держпозику, священик агітував і проти неї. Через це була зібрана сума менша, ніж в роки до його приїзду (тобто, до 1935 р.). Загалом, о. Петро характеризувався як людина антирадянська, вороже налаштована до заходів влади та небезпечна[15].

16 жовтня 1937 р. було проведено слідство. Свідками виступили голова сільради Малої Стариці Микола Іванович Юр[16], секретар сільради Памфіл Сильвестрович Гаркуша[17], пропагандист комсомольської політичної школи та вчитель Антон Савич Вірьовка[18], а також сусід священика колгоспник Олексій Васильович Кравченко[19].

Голова сільради стверджував, що о. Петро проводив агітацію не лише у Малій Стариці, але й у селах Велика Стариця і Лебедин Бориспільського району та інших населених пунктах. Він відстоював церкву, кажучи, що це святиня, і її не можна засипати хлібом. Хто йде проти церкви, той буде покараний Богом. Церква як була, так і буде, а радянська влада – тимчасова і довго існувати не зможе. Далі голова вкладав у вуста священика слова, що зовсім скоро царем стане Гітлер, а Німеччина, Італія та Японія скоро наведуть лад і фашизм переможе у всьому світі. О. Петро також висловлювався проти колгоспів, бо в них не приймають Бога, називав колгоспників антихристами і закликав каятися та виходити з колгоспів. Через своїх дітей він, нібито, проводив антирадянську агітацію і серед школярів. Учнів, які носили червоні галстуки, називав антихристами, спонукав зняти їх і ходити до церкви. Через це багато дітей почали відвідувати храм. Під час кампанії з держпозики на оборону, казав, що це знущання над православними людьми, яким не лишилося чого захищати[20].

Секретар сільради на допиті свідчив, що о. Петро підтримував зв’язки з куркулями Баришівського та Бориспільського районів, працював на підрив колгоспної дисципліни, особливо у селах Мала Стариця та Сулимівка, а на випадок війни – готував переворот. Він проводив посилену роботу серед колгоспників, щоб вони виконували релігійні обряди не лише у свята, але й до і після них – під час святок. Зокрема, такий випадок мав місце у квітні 1936 р. напередодні Великодня. Зібравши людей вдома, він казав, що більшовики – це язичники. Вони хочуть забрати віру, але їм це не вдасться, бо скоро війна і прийде православний цар. Далі секретар повторював свідчення голови сільради про Гітлера та агітацію проти держпозики, яка була особливо активною у 1936–1937 рр.[21].

Вчитель А.С. Вірьовка вказував, що сам о. Петро не працював, проводив наради куркулів з Баришівського та Бориспільського районів у себе вдома і часто виїжджав невідомо куди. Релігійну пропаганду проводив не лише серед дорослих, але й молоді та учнів через своїх дітей. Так, у вербну суботу 1936 р. його діти запрошували учнів з вербою до церкви на молитву і сповідь. Казали, що ті, хто не вірить у Бога, будуть в пеклі. Вони також заперечували авторитет вчителя, який стверджував, що Бога нема. У 1937 р. перед святом Першого травня, коли школа організувала закупівлю галстуків, діти священика сказали, що їм їх не треба, бо це вигадка комуністів і марна трата грошей, а тих, хто буде в галстуку, – перших повісять після перевороту. Як наслідок, – всі учні відмовилися від них. Після цього вчителям довелося довго вести роз’яснювальну роботу[22].

Свідчення колгоспника О.В. Кравченка полягали в тому, що о. Петро і його дружина мали куркульське походження і жили нетрудовими доходами. Священик не лише підтримував зв’язки з куркулями Баришівського та Бориспільського районів, але й був їхнім організатором, часто виїздив не зрозуміло куди. У липні 1936 р. він виступав проти держпозики, оскільки казав, що радянської влади скоро не буде, а знову будуть цар і православна віра. Зрив держпозики у 1937 р. відбувся саме через нього[23].

Під час очної ставки зі священиком М.І. Юр та О.В. Кравченко повторили свої попередні твердження. Додатковими в їхніх словах були вказівки на села Мала Стариця, Сулимівка, Русанів та Бориспіль як на населені пункти, охоплені діяльністю о. Петра[24].

Отже, систематизуючи наведені вище твердження «свідків», можемо змалювати таку картину пастирського служіння о. Петра Малимона у 1935 – 1937 рр. Маючи основним місцем служіння Малу Старицю та проживаючи у ній, він окормляв і навколишні села, зокрема – Велику Старицю, Сулимівку, Лебедин, Русанів та Бориспіль. Очевидно, в зазначені роки сільська влада прагла закрити церкву і перетворити її на зерносховище, але священик чинив цьому опір. За свідченнями дружини, він служив у ній до самого арешту[25]. Одними з пріоритетних напрямів діяльності о. Петра були просвітницька робота і підтримання релігійності серед дорослих, молоді та дітей, що мали, судячи з усього, помітні успіхи. Окремо привертає увагу релігійність його доньок та готовність відкрито свідчити про свою віру, що вказує на відповідну атмосферу в сім’ї у часи, коли діти відмовлялися від своїх батьків під впливом пропаганди. Священик був також небайдужим до наболілих соціальних питань і прагнув морально підтримати вистражданий народ.

Зрозуміло, що в показаннях свідків було багато чого викривлено та надумано. Багато з озвучених звинувачень були стандартними на той час. Навряд чи о. Петро був настільки обізнаний в політиці та особливостях міжнародної обстановки, тому слова про Гітлера та держави Осі очевидно були йому просто приписані. Так само можемо піддати сумніву твердження про підготовку ним перевороту та використання власних дітей для антирадянської агітації. Разом з тим, в селі могли бути реальні проблеми з антирелігійною пропагандою, діяльністю колгоспів та провалом підписки на держпозику. Тому при цілому ряді невдач, місцева влада, очевидно, намагалася перекласти відповідальність на священика.

Під час допиту та очних ставок о. Петро не визнавав того, що займався антирадянською діяльністю. Усі відповіді давав чітко і коротко, при цьому не обмовився жодним чином про когось зі своїх співслужителів чи парафіян. За його словами, він виголошував проповіді в церкві лише на релігійну тематику, і то зрідка. По хатах ходив тільки коли його запрошували, а, в основному, для виконання треб люди самі приходили до нього додому. Бесід антирадянського характеру з цими відвідувачами він не проводив. Це саме стосувалося й «куркулів» з Баришівського та Бориспільського районів: ці люди приходили виключно з релігійними цілями[26].

Не зважаючи на всі заперечення священика, його доля була вирішена. На підставі проведеного «слідства» соціальна небезпечність о. Петра вважалася доведеною. При цьому вказувалося, що речових доказів по справі немає. Діяльність священика кваліфікувалася як така, що підпадає під дію ст. 54-10 Кримінального кодексу УРСР. Далі його справа передавалася на розгляд Трійки. Звинувачувальний висновок підписав начальник Баришівського райвідділу НКВС лейтенант міліції Дорошенко[27]. Швидкість слідства, проведеного всього за один день, забезпечили його співробітники Сац, Димдар та Киренко, які вели допити та очні ставки[28].

Того ж дня, 16 жовтня 1937 р. Трійка при Київському обласному управлінні НКВС УРСР визнала священика Петра Малимона винним у підривній роботі серед населення проти заходів радянської влади, розповсюдженні провокаційних чуток про війну з Німеччиною та Японією, загибель радянської влади та встановлення фашистського устрою, в агітації проти підписки на держпозику, погрозах комуністам розправою при зміні влади та контрреволюційній роботі з виховання дітей у релігійному дусі. Відповідно до цього була винесена постанова: священика – розстріляти, усе його особисте майно – конфіскувати[29].

До виконання вироку о. Петро утримувався в Київській тюрмі. Тут він прожив останні два місяці свого життя. Його розстріляли 13 листопада 1937 р. о 24 годині. Виписку з акту про виконання вироку засвідчив комендант НКВС УРСР старший лейтенант держбезпеки Шашков[30]. Місцем останнього спочинку священика стала ділянка спеціального призначення НКВС у Биківнянському лісі[31].

Після арешту о. Петра, його сім’я опинилася у дуже скрутному становищі. Їх прийняла в своєму будинку одна віруюча літня жінка – Катерина Билда[32]. Дружина священика Єфросинія Корніївна вступила до колгоспу, де працювала й станом на 1959 р.[33]. Старша донька Матрона тільки-но закінчила семилітню школу, і восени 1937 р. вступила до медичного технікуму, але після арешту батька була відрахована. Під час Другої світової війни всі три доньки проживали з матір’ю у Малій Стариці, де працювали на общинному господарстві. Старша – Матрона – була вже на той час одружена, а її чоловік воював на фронті. Середню – Раїсу – в 1942 р. окупанти вивезли до Німеччини, де вона пробула 3 роки, а молодшій – Антоніні – вдалося десь переховатися і залишитися в селі[34].

Після того, як о. Петра забрали співробітники НКВС, його родина нічого не знала про його долю. Лише в 1957 р. їм повідомили, що священик нібито помер у вересні 1943 р. Будучи впевненою, що батько ні в чому не винен, старша донька М.П. Ємельянова 8 липня 1958 р. написала заяву з проханням повідомити про стан його справи до смерті та реабілітувати його[35]. У відповідь на це прокурор Баришівського району Кривша почав перегляд справи.

Зі свідків обвинувачення на 1958 р. в живих залишився лише колишній сусід колгоспник О.В. Кравченко. Інші свідки – М.І. Юр та А.С. Вірьовка – загинули на фронті, а П.С. Гаркуша помер у 1950-х рр.[36]. На повторному допиті О.В. Кравченко не підтвердив своїх показань від 1937 р. Він стверджував, що нічого про антирадянську діяльність о. Петра не знав та антирадянських висловлювань від нього не чув. Протокол допиту був складений слідчим, і відображені у ньому факти не відповідають дійсності. Слідчий Киренко примусив його підписати протоколи допиту та очної ставки[37].

Протягом 1958 – 1959 рр. були допитані додатково 8 осіб. Серед них – дружина священика Є.К. Малимон[38] та доньки М.П. Ємельянова[39] і Р.П. Пугачова[40]. Нові свідчення про о. Петра дали також уродженці та мешканці Малої Стариці: священик Іван Пантелеймонович Чичкань[41], пенсіонери Григорій Гаврилович Цятковський[42] та Йосиф Пилипович Кириченко[43] (на 1937 р. був пономарем[44]), а також колишні сусідки Христина Леонтіївна Дейко[45] та Софія Петрівна Корленко (на 1937 р. працювала прибиральницею в школі)[46]. Усі вони одностайно свідчили, що о. Петро Малимон антирадянською пропагандою та агітацією не займався. Вони самі нічого подібного від нього не чули, і з односельців ніхто про таке їм не говорив. За що священик був арештований у 1937 р., вони не мали й гадки.

Свого батька М.П. Ємельянова та Р.П. Пугачова характеризували як тиху, спокійну і скромну людину. Крім служби в церкві, він нічого не знав. Повернувшись додому, читав свої книги, нікуди не ходив, ні з ким не спілкувався, і до нього ніхто не ходив[47]. У цих словах не важко помітити певне перебільшення і в чомусь навіть протиріччя показанням самого о. Петра. Ясна річ, дочкам хотілося домогтися реабілітації батька і зняти з себе тавро родичів «ворога народу». Попри те і вони вказували, що батько служив у селах Київської області, зокрема Бориспільського і Баришівського районів. Так само, як о. Петро у 1937 р., вони заперечували його антирадянську діяльність.

Про себе М.П. Ємельянова свідчила, що батько не примушував її вірити в Бога і не підштовхував на агітацію серед учнів. Вона була достатньо дорослою на той час (мала 16 років) і релігійною була свідомо. Ні вона, ні її сестри жодних бесід з учнями не проводили[48]. Її свідчення підтримала Р.М. Пугачова. Вона стверджувала, що розмов проти радянської влади із старшою сестрою вони не вели, оскільки нічого в цьому не розуміли (на 1937 р. мала 12 років). А молодша сестра, якій тоді було лише 8 років, нічого і не могла говорити[49].

Колишня сусідка священика Х.Л. Дейко стверджувала, що о. Петро весь час служив у церкві, нічим крім цього не займався і взагалі серед колгоспників не з’являвся[50]. Її слова підтримала С.П. Корленко, додаючи що о. Петро знав тільки одну церкву. Він жив досить осібно і коло його знайомств було достатньо вузьким. Сама вона частенько бувала у нього вдома і ніколи не бачила там зібрань розкуркулених[51].

Взявши до уваги наведені свідчення, прокурор Київської області старший радник юстиції Г. Малий дійшов до висновку, що о. Петро Малимон був засуджений безпідставно. Керуючись Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 серпня 1955 р., він звернувся до Президії Київського обласного суду з проханням відмінити постанову Трійки та зупинити справу проти священика у зв’язку з недоведеністю звинувачення[52]. Відповідна Постанова №104/НС була винесена 1 липня 1959 р.[53].

Підсумовуючи відомості, отримані з матеріалів архівно-кримінальної справи, можемо зробити наступні висновки. За своє недовге життя – 39 років – о. Петро Малимон пройшов тернистий шлях. Він став священиком не тоді, коли це здавалося вигідним і престижним, а тоді, коли виникла необхідність ставати на місце тих, хто вже пішов… Він свідомо зробив свій вибір, і в час, коли, напевно, була можливість зберегти себе, обрав вірність пастирському покликанню. Матеріали слідчого та реабілітаційного процесів розкривають перед нами жахливі механізми каральної системи тоталітарного режиму. А поруч з тим, – і глибину особистості о. Петра крізь призму його обвинувачів, членів сім’ї та односельців. 


Ієромонах Митрофан (Божко), кандидат богослов'я (PhD), викладач Київської духовної академії і семінарії. 


Джерело: Биківня — від території смерті до місця пам’яті (до 20-річчя заснування Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили»): збірник статей за матеріалами Міжнародної наукової конференції (Київ, 23 вересня 2021 р.) / упоряд.: Р. Подкур, Т. Шептицька. — К.: Інститут історії України НАН України, 2022. — С.255–266. (доступно за посиланням


Дивіться по темі: Малимон Петр Васильевич >>>



[1] Див.: Зубов А. Б. Репрессии против Бога – закономерность коммунистического террора // Церква мучеників: гоніння на віру та Церкву у ХХ столітті : матеріали міжнар. наук. конф. (К., 6–7 лютого 2020 р.) / упоряд. С.В. Шумило; відп. ред. прот. В. Савельєв. К., 2020. С. 257–266.

[2] Висловлюємо щиру подяку голові Комісії з канонізації сповідників Бориспільської єпархії Української Православної Церкви єпископу Амвросію (Вайнагію) за люб’язно надані для вивчення матеріали слідчої справи.

[3] Дело №11144 по обвинению попа Малимон Петр Васильевича в преступлениях предусмотренных ст. 54-10 УК УССР // ЦДАГО України (Центр. держ. архів громад. об’єднань України). Ф. 263. Оп. 1.  Спр. 50129. Арк. 8.

[4] Там само. Арк. 11.

[5] Там само. Арк. 34.

У протоколі допиту Є.К. Малимон в 1959 р. вказаний 1894 р. н. (Там само. Арк. 34). Проте в анкеті її чоловіка за 1937 р. вказано, що їй було 39 років (Там само. Арк. 8 зв.), а в протоколі допиту старшої доньки в 1958 р. – 60 років (Там само. Арк. 32). Два останні твердження збігаються, вказуючи на 1898 р. як дату народження.

[6] Сама Є.К. Малимон вказувала, що одружилася у 1924 р. (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1.  Спр. 50129. Арк. 35). Проте, це суперечить тому, що її старша донька народилася у 1921 р., про що свідчив о. Петро в 1937 р. і сама донька в 1959 р. (Там само. Арк. 8 зв., 40).

[7] ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. Спр. 50129. Арк. 11.

[8] Там само. Арк. 42.

[9] Там само. Арк. 8 зв.

[10] Там само. Арк. 11, 19.

[11] Там само. Арк. 40 зв.

[12] Там само. Арк. 1–2.

[13] Там само. Арк. 3.

[14] Там само. Арк. 5–7.

[15] Там само. Арк. 9 – 9 зв.

[16] Там само. Арк. 12 – 12 зв.

[17] Там само. Арк. 18 – 18 зв.

[18] Там само. Арк. 16 – 16 зв.

[19] Там само. Арк. 14 – 14 зв., 22 зв.

[20] Там само. Арк. 13 – 13 зв.

[21] Там само. Арк. 19 – 19 зв.

[22] Там само. Арк. 17 – 17 зв.

[23] Там само. Арк. 15 – 15 зв.

[24] Там само. Арк. 20 – 22 зв.

[25] Там само. Арк. 34 зв.

[26] Там само. Арк. 11 зв., 21 – 22 зв. 

[27] Там само. Арк. 23 – 24.

[28] Відповідні підписи див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1.  Спр. 50129. Арк. 10, 12, 21 зв., 14, 16, 18, 22 зв.

[29] Там само. Арк. 26.

[30] Там само. Арк. 27.

[31] Список репресованих у 1937–1938 роках осіб і похованих у Биківні. URL: http://dsp.elibukr.org/handle/1984/1571 (дата звернення: 09.09.2021.). Номер у списку – 5950.

[32] ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1.  Спр. 50129. Арк. 41, 43, 48 зв.

[33] Там само. Арк. 34, 39 зв.

[34] Там само. Арк. 40 – 41, 42.

[35] Там само. Арк. 32.

[36] Там само. Арк. 31 зв.

[37] Там само. Арк. 30 – 31 зв. Протоколи з підписами слідчого див.: Там само. Арк. 14, 22 зв.

[38] Там само. Арк. 34 – 35.

[39] Там само. Арк. 40 – 41.

[40] Там само. Арк. 42 – 43.

[41] Там само. Арк. 48 – 48 зв.

[42] Там само. Арк. 36 – 36 зв.

[43] Там само. Арк. 37.

[44] Там само. Арк. 36 зв.

[45] Там само. Арк. 39 – 39 зв.

[46] Там само. Арк. 38 – 38 зв.

[47] Там само. Арк. 40 зв., 42 зв.

[48] Там само. Арк. 41.

[49] Там само. Арк. 42 зв.

[50] Там само. Арк. 39 зв.

[51] Там само. Арк. 38 зв.

[52] Там само. Арк. 50.

[53] Там само. Арк. 51–54.

База данных репрессированных 

Обновления в Базе данных репрессированных
Последние публикации
На місці масових поховань жертв репресій на Лук’янівському кладовищі у Києві вшанували пам’ять Новомучеників

На місці масових поховань жертв репресій на Лук’янівському кладовищі у Києві вшанували пам’ять Новомучеників

Викладачі шкіл на Київщині ознайомились з історією сталінських репресій проти православного духовенства

Викладачі шкіл на Київщині ознайомились з історією сталінських репресій проти православного духовенства

У Борисполі відбулася канонізація священномученика Михаїла Под’єльського

У Борисполі відбулася канонізація священномученика Михаїла Под’єльського

У Броварах вперше представили невідомі імена репресованих священнослужителів з Броварщини та запропонували перейменувати на їхню честь низку вулиць міста

У Броварах вперше представили невідомі імена репресованих священнослужителів з Броварщини та запропонували перейменувати на їхню честь низку вулиць міста

Програма заходів з вшанування пам’яті репресованого духовенства м. Бровари, 12 – 13 листопада 2021 р.

Програма заходів з вшанування пам’яті репресованого духовенства м. Бровари, 12 – 13 листопада 2021 р.

В Сумской епархии в лике местночтимых святых прославили преподобномученика Аристарха (Ситало)

В Сумской епархии в лике местночтимых святых прославили преподобномученика Аристарха (Ситало)

Заупокойные молитвы по погибшим в Бабьем Яру

Заупокойные молитвы по погибшим в Бабьем Яру

Православне духовенство та порятунок єврейського населення від Голокосту

Православне духовенство та порятунок єврейського населення від Голокосту

Вітальні слова учасникам круглого столу «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»

Вітальні слова учасникам круглого столу «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»

Програма наукового круглого столу на тему «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»

Програма круглого столу «Роль православного духовенства та віруючих у порятунку єврейського населення від Голокосту під час Другої світової війни»